Теофіла Зільберрінґ

Це мій чоловік Адам Зільберрінґ за кермом сімейного автомобіля Steyr.

Краків, Польща

З пані Зільберрінґ ми зустрілися у її маленькій квартирі на вулиці Кармелітській у Кракові. Квартира знаходиться в історичному центрі міста, тож наша розмова супроводжувалася стукотом трамвайних коліс і  звучанням сирен поліцейських автомобілів і карет швидкої допомоги (поблизу знаходяться лікарня і поліцейське відділення). Останні кілька місяців ця невисока темноволоса пані залежить від милиць. Зараз вона виходить на вулицю лише раз на день і дратується через ногу, яка, незважаючи на заміну тазостегнового суглоба, ну ніяк не хоче з нею співпрацювати. Відколи у неї почалися проблеми з ногою, їй стало важко підніматися по сходах аж на четвертий поверх, тож довелося «урізати» активність, що далося нелегко енергійній, з величезним апетитом до життя пані Зільберрінґ. Важко повірити, що їй майже 80. Пані Зільберрінґ є неймовірною оповідачкою і має чудове почуття гумору. Її вмінню виплітати історії можна лише позаздрити. Слухаючи її, я іншими очима подивилася на своє місто.


Інформація про інтерв’ю

Оповідач: Теофіла Зільберрінґ
Інтерв’юер: Магдалена Бізон
Час проведення інтерв’ю: Листопад 2004 року
Місце: Краків, Польща


Моя родина

Уся моя родина родом з Кракова, всі до одного: мої дідусі і бабусі, всі їхні родичі і предки. У нас були сімейні будинки, які передавалися від батька до сина. Я знаю, що татові батьки мешкали на вулиці Длугоша, 8 у Подгуже [район Кракова, що знаходиться на правому березі річки Вісла; до 1915 року був окремим містом], а мамині – на вулиці Кальварійській, 32, що теж у районі Подгуже. Усі мої родичі асимілювалися в мовному плані та розмовляли польською. Не думаю, що хтось в родині розмовляв на їдиші, принаймні, точно не в присутності дітей. З нами спілкувалися красивою польською. Навіть не впевнена, чи батько взагалі знав їдиш. Ніхто в родині не носив традиційний єврейський одяг. Ми вдягалися, як інші пересічні мешканці, і всі діти вчилися в польських школах. Тим не менше, ми дотримувалися традицій і відзначали всі свята.

Ми жили в Казімежі [1] на вулиці Мьодовій, 21 в будинку бабусі по татовій лінії. Це був великий будинок на три поверхи, що вмостився на куті вулиці. Коли бабуся вирядилась на той світ, вона заповіла його татові. Її звали Тауба Нуссбаум, як і мене. Мене назвали Теофілою (Тауба мовою їдиш) на честь бабусі. Коли я народилася у 1925 році, дідусь Гірш уже пішов у землю, а бабуся померла, коли мені було шість. Не знаю її дівочого прізвища. Бабуся була прикута до ліжка, але мені невідомо, чому. Вона говорила чистою, вишуканою польською, цікавилася шкільними справами і допомагала мені з домашніми завданнями.

Мій батько, Юда Нуссбаум, мав сестру і брата. Брата звали Хаїм. Він жив на вулиці Паулінській, 8. У нього була донька Геленка. Дядько був власником продуктової крамниці. Тітка мешкала на вулиці Дитля. Не пам’ятаю ні її імені, ні прізвища після одруження. У неї були діти, але ми з нею чомусь не підтримували зв’язків. Тітка була більш традиційною, аніж тато, а от дядько відкривав крамницю і по суботах. Під час [Другої світової] війни вони всі загинули.

Дівоче прізвище мами – Барбер. Її батьки мали продуктову крамницю. До одруження вона допомагала батькам вести справи. Я не пам’ятаю дідуся по маминій лінії. Коли я прийшла в цей світ, його вже не було. Бабуся (не знаю її імені) сама управляла крамницею. Вона була чудовою господинею і завжди балувала нас соками власного приготування. Будинок був охайним і доглянутим, оскільки бабуся взяла собі в поміч мамину наймолодшу сестру. У неї також була служниця, яка допомагала з приготуванням їжі. Це був будинок на одну сім’ю, на першому поверсі якого й знаходилася крамниця. За будинком красувався сад. На другому поверсі були житлові приміщення (чотири або п’ять гарно оздоблених кімнат) і великий дерев’яний балкон. На стінах усюди висіли картини. Також пам’ятаю чорну кухню з їдальнею, де в шафках зберігали шоколад. Дитиною я не дуже добре їла на зло мамі, тому час від часу прокрадалася до тих шафок за шоколадом, коли ніхто не бачив.

Крамниця була досить великою. Там лежало борошно у чималеньких мішках, кава з цикорію Enrillo і цукерки в скляних банках з кришками, які я могла брати. Здається, це були льодяники, такі кольорові. Вони мені були дуже до душі. А ще пам’ятаю плитки, схожі на шоколадні, але менші, теж різних кольорів: червоні, сині, зелені, такі веселі. Насправді, всі ці смаколики були дешевим непотребом для бідних дітей. Навіть не знаю, з чого вони були зроблені. Але я їх обожнювала і завжди за ними приходила до бабусі. Бабуся управляла крамницею до війни. Чи вона померла від старості, чи її забрали в гетто, цього я вже не пам’ятаю.

У мами було троє сестричок і один брат. Старших сестер звали Гелена і Сала, а наймолодшу – Ганя. Брат називався Шломо. Чоловіка тітки Гелени звали Сруль Вайнтрауб. Вони мали чималі статки. Він був співвласником заводу на вулиці Могільській, який переробляв рис і горох. Дядько відійшов у 1937 році. Під час війни, коли загинула мама, тітка Гелена взяла нас до себе. Вони були дуже близькі з мамою. Вони жили на вулиці Ясній. Тітка померла у воєнні роки від пухлини. Її поховали в Мехуві, але надгробка там немає. Ми навіть не знаємо, де саме знаходиться її могила. Якщо не помиляюся, вона померла у 1942 році. У них було троє дітей. Одна з її доньок, Броніслава Гольдкорн, мешкає у Вроцлаві. Їй 93 роки, і вона ще при доброму здоров’ї. Ясності її розуму можна лише позаздрити. А як вона красиво пише! Аж дух перехоплює, справді. Вони всі опинилися в Радянському Союзі, але вижила лише вона. Двоє інших померли від тифу.

Тітка Сала жила в Подгуже. В неї було п’ятеро дітей. Я навіть не всіх знала, бо ми з нею не дуже тісно спілкувалися. Їм важко жилося. Мої батьки їм допомагали, оскільки дядько не був спроможним прогодувати сім’ю. Він не працював. Здається, вони більше дотримувалися традицій, аніж ми, бо дядько був дуже релігійним. Наймолодша мамина сестра Ганя жила з бабусею і допомагала їй по господарству. Дядько Шломо був старшим. Коли спалахнула війна, йому вже було, напевно, за сорок. Він мав продуктову крамницю на вулиці св. Агнеси. Чомусь, з невідомих мені причин, мама не підтримувала з ним контактів. Як кажуть, нема роду без вироду. Вчитися він не хотів. Постійно ганяв м’яча. А це ріднí було не до смаку. Тим не менше, він дотримувався традицій. Здається, в Ізраїлі ще живе моя двоюрідна сестра, донька однієї з маминих сестер, але ми з нею не спілкуємося. Всі інші пішли в землю.

Мої батьки, Густава і Юда Нуссбаум, народилися у 1900 році. Їм обом було по 20, коли вони побралися. Вони закохалися і справили єврейське весілля під балдахіном [хупою]; вдома зберігалися світлини з весілля. Чи був там задіяний на якомусь етапі сват, я не знаю. Батьки завжди казали, що їх поєднало справжнє кохання. Наскільки пам’ятаю, вони справді жили полюбовно.

Тато не мав вищої освіти. Він закінчив лише загальноосвітню школу, але при цьому знав незчисленну кількість мов. Був самоуком. Він був одним з перших у Кракові, хто розмовляв есперанто. Разом зі своїм другом, відомим полоністом Дреєром, він робив брошурки для вивчення есперанто, а також працював над словниками (польська/ іврит і польська/ французька). Батько працював журналістом і критиком на видання «Nowy Dziennik» [«Щоденні новини» – щоденна сіоністська газета, що виходила друком у Кракові], редакція якого знаходилася на вулиці Ожешковій. По суті, він працював для утримання будинку. Наша сім’я також отримувала дохід від оренди. Пам’ятаю, що внизу було багато магазинчиків. Окрім цього, батько мав невеличку частку (7%) заводу з переробки рису та гороху і жив, в основному, з цих грошей. Не знаю, скільки він отримував за словники і чи взагалі щось мав з тих брошурок мовою есперанто. Якщо і мав, то символічну суму. За своїми поглядами тато був соціалістом. Мама не брала участі в політичному житті, а от тато був соціалістом, що не подобалося родині. Це все, що пам’ятаю. У моєї сусідки була книжка довоєнних часів – огляд відомих в Кракові людей. Там згадувався і батько. Вона запропонувала мені купити в неї ту книжку, але захотіла чималі гроші, яких у мене не було. Пізніше вона продала її в якусь крамницю антикваріату. Дуже шкодую, що не змогла тоді її перекупити.

Мама теж закінчила загальноосвітню школу. Вона доглядала за домом. Вона була дуже скромною, такою собі домосідкою. У неї було чимало зацікавлень. Вона ходила в театр і кав’ярні. Мама дуже переймалася тим, що я не хотіла їсти, і боялася, бідолашна, що я буду голодною. Тож вночі вона клала якісь тістечка на тумбочку біля мого ліжка. Звичайно ж, я їх всіх поглинала, бо й справді була голодною. Насправді, я не хотіла їсти на зло мамі. Вранці мама завжди казала: «Хто ж це забрав у бідної дитини тістечка?». А я відповідала: «Не знаю, мамо. Напевно, хтось прийшов і з’їв. Я ані крихти в рот не поклала». «Бідолашна! Хтось взяв і все з’їв». Я не хотіла нічого їсти, бо знала, що тоді всі за мене переживатимуть. Я просто хотіла бути важливою. Інакше я би нормально харчувалася. Але щось мені не давало цього робити, якась злоба чи що. Пізніше в таборі я згадувала про ті тістечка і думала собі, що мені хоч би одну крихту в рот покласти… Я страшенно грішила, відмовляючись їсти.

Мій брат Генрик був старшим на чотири роки. Коли ми були дітьми, ми то любилися, то чубилися. Брат був надзвичайно здібним учнем, що доводило мене до сказу. Особливо добре йому давалися фізика і математика. В школі його навіть називали Фосгеном [фосген, або оксохлорид вуглецю – високотоксична хімічна речовина, яку застосовували в ході Першої світової війни як бойовий отруйливий засіб]. Я завжди перебувала в тіні свого брата, бо хоч і була обдарованою, але не настільки, як він. Він завжди був у всіх на устах, що мене злило. Про мене навіть не згадували, хоча я добре вчилася і проявляла неабиякий хист до мов.

До нас також приходила дівчина, яка доглядала за нами. Вона розмовляла англійською і німецькою. Пані Брандвайн – єврейка з інтелігентної, але бідної родини. Вона мусила заробляти на життя. Викладала хімію в якійсь гімназії, а після обіду працювала в нас. Вона забирала мене зі школи. Оскільки брат був старшим, то ходив в школу і зі школи сам. Вона робила з нами домашнє завдання і вчила нас мов. Коли спалахнула війна, пані Брандвайн кудись зникла. Вона була не з Кракова, тому, напевно, повернулася до своїх. Не знаю, що з нею сталося. У нас також була покоївка і куховарка. Одна з них жила в кімнаті для прислуги, а інша – на кухні. Вони завжди напихали собі животи. Молодшій я писала любовні листи до хлопця; вона виросла в селі і не вміла писати. Обоє жили з нами до самої війни, а кухарка навіть деякий час після її початку.

У нас була дуже гарна квартира – вісім кімнат на другому поверсі. У брата була своя кімната, в мене – своя. Гувернантка теж мала свою кімнату. Ми були заможними, але не магнатами. Батько обожнював все сучасне. Я не знала, що він позичав гроші. Лише після війни виявилося, що будинок погруз у боргах. Батько належав до людей, які завжди хотіли першими купити всі новинки: перше радіо з електронно-світловим індикатором (так званим «магічним оком»), заводний грамофон з трубою і дивовижними пластинками. У нас була ванна, телефон, холодильник – все, що тільки на той час могло бути. В моїй кімнаті були вбудовані в стіну меблі кремового і синього кольору. Все це до війни! Моє ліжко мало висувну шухляду. Батько навіть поставив мені в кімнату умивальницю з холодною і гарячою водою, щоб мені не потрібно було зранку йти в ванну кімнату. Тож у мене була невелика умивальниця з усіма засобами особистої гігієни.

Коридор був велетенський. Пригадую, батько приніс мені самокат з хромованими крилами, і ми ганяли туди-сюди по коридору. Коли до мене приходили друзі, я їм також дозволяла покататися, але за картинку або обгортку від цукерки. Завжди в обмін на щось, а не просто так. Я вже тоді проявляла ділову жилку. Ми брали папір і робили з нього трикутники, схожі на конверти. Потім купували картинки з ангелами або чортами, вирівнювали обгортки від цукерок, вкладали їх у ці паперові трикутники та обмінювалися в школі. Також пам’ятаю крем для взуття Erdal, в упаковці якого завжди був олов’яний жетон. Я наглядала за покоївкою, щоб вона купувала тільки Erdal, бо колекціонувала ті декоративні жетони.

Біля нас, на тому ж поверсі, жила одна сім’я. Не пам’ятаю, як вони називалися. У них було троє синів, які грали на мандоліні. Я годинами просиджувала в їхній квартирі, зачудовуючись їхнім співом і грою. А на третьому поверсі жили Клюґери. У них було дві маленькі дівчинки, з якими ми бавилися в лікаря і з ляльками. Нагорі знаходилися невеликі балкончики, на яких ми також гралися. Ми грали в м’яча, стрибали на скакалках, бавилися в лічилки, хованки, квач та інші схожі ігри. Нам не дозволяли виходити на вулицю, тож ми завжди забавлялися в будинку і внутрішньому дворику.

До війни вулиця Мьодова була вулицею, на якій мешкали освічені, більш світські євреї. А на бокових вуличках знаходилися домівки євреїв у пальтах. Не те щоб євреї з пейсами і в білих шкарпетках [хасиди] не ходили по вулиці Мьодовій. Ходили, адже це була головна вулиця, але жили вони деінде. Навпроти нашого будинку знаходилася синагога Темпель [найновіша синагога в Казімежі (1860), прогресивна синагога, в якій рабином був Осія Тон, відомий сіоніст і депутат польського Сейму]. До війни ця синагога належала до реформаторської гілки іудаїзму, в яку здебільшого ходили багатші євреї. Вони приїжджали на автомобілях і в екіпажах. Ортодоксальні євреї туди ногою не ступали. Мої батьки завжди ходили в Темпель на свята. Інколи, коли тато з мамою вибиралися туди в суботу, вони брали мене з собою. Синагога Темпель перехоплювала дух. Чоловіки знаходилися внизу, жінки – нагорі. Я також йшла з мамою на другий поверх. На балконі були перила. Можна було дивитися вниз і спостерігати за тим, що робили чоловіки, як вони молилися. Мені це все було до душі. Пам’ятаю, що любила ходити в синагогу.

У Шабат мама завжди запалювала свічки і робила над ними специфічні рухи. По п’ятничних вечорах на столі повсякчас була риба і хала. Їжа майже ніколи не відрізнялася, але головне, що готували те, що полюбляли діти. В суботу нас частували курячим супом з локшиною, фаршированою рибою (гефілте) і холодцем. Пальчики оближеш! Батько завжди випивав склянку сливовиці. Мені, звичайно ж, не перепадало. Але тато також полюбляв пиво, яке мені дозволяли сьорбати. І хоча воно було гірке, мені дуже смакувало. По п’ятничних вечорах ми також заносили в пекарню на Новій площі так званий чолнт. Несла цей великий глиняний горщик наша покоївка. В суботу зранку вона його забирала з пекарні і приносила до нас тепленьким. Мені ця страва дуже подобалася. Вона готувалася з круглої квасолі, яку євреї називали «арбес» [der arbes (їдиш) – бобові], крупи і жирного м’яса… Коли це все запікали, виходило дуже смачно. У нас вдома завжди були якісь тістечка, особливо по суботах – хоч греблю гати. По понеділках зранку до нас приходила одна жіночка, і ми їй віддавали запаковані тістечка. Вона також була єврейкою, дуже вишуканою, насправді, просто з певних причин опинилася в скруті. Наша служниця завжди їй віддавала цілий кульок тих тістечок.

На першому поверсі нашого будинку знаходився бар [ресторан]. Управляв ним такий собі ортодоксальний єврей з бородою – дуже гарна людина. Він готував смачнюче заливне, а до нього пік такий спеціальний, круглий, посипаний цукром… Не знаю, як це називалося, не пиріг, не хліб. По суботах його заклад кишів людьми. Люди здебільшого приходили на рибу і заливне. Це чітко закарбувалося в моїй пам’яті. По суботах у домі хазяйнувала служниця. Вочевидь, євреям не можна було навіть світло вмикати. А служниця могла це робити, бо не була єврейкою. Я знала, що в суботу сідати за кермо – зась, як і не можна було робити багато інших речей. Однак діти робили, що хотіли, будучи більш асимільованими. Зрештою, навіть тато інколи по суботах йшов на роботу. Він не був релігійним в традиційному розумінні, але тим не менше відзначав усі свята.

Моїм улюбленим було свято Кучок [буквально – намет/ курінь, тут мається на увазі Суккот], або Свято Кущів/ Наметів. Тоді у внутрішньому дворі ставили намети, і ми, діти з усього будинку, робили кольорові паперові гірлянди і змагалися, у кого найкрасивіша. Батько їв у курені лише в перший або другий день. А після цього починалося так зване «вільне» свято, тому він там більше не трапезував. Але курінь залишався у дворі до кінця фестивалю, десь сім або вісім днів. Точно не пам’ятаю. [Примітка редактора: Суккот триває вісім днів]. Хай там що, а я дуже любила це свято, бо я щось готувала, чимось займалася, була важливою. Коли у мене гірлянда виходила краща, аніж у сусідських дітей, я переповнювалася гордістю. Батько теж мною пишався і вихвалявся моїм творінням перед іншими. Це свято я любила найбільше.

Пурим мені був до душі через подарунки і гроші. Пригадую, що в цей день ми завжди чепурилися. Веселе було свято. Також пам’ятаю свято Песах. Ми збирали хамец, що означає крихти хліба. На Песах не можна їсти хліб, лише мацу. В Казімежі була одна пекарня, куди ми ходили спалювати хамец. Мені подобалося туди ходити, але що це за традиція, яке її коріння, поняття не маю. Ще був Седер – вечеря, під час якої споживали мацот. Це свято ми відзначали з дотриманням усіх традицій, а потім батько йшов до кав’ярні, де збиралися митці та ерудити на кшталт тата. Пан Козьол, краківський журналіст, сказав мені, що ця кав’ярня знаходилася на вулиці Дитля і називалася «Pod szmatka» [Під шматкою].

Коли брату виповнилося 13, він відзначив свою бар-міцву. Батьки влаштували грандіозне святкування, як заведено серед євреїв, навіть асимільованих. Це був їхній обов’язок. Брат отримав так званий тфілін. Потрібно було обмотати ним руку (не знаю, скільки разів, яким був звичай) і прив’язати до чола. Це були такі собі маленькі квадратні коробочки. Не відаю, що вони означали. Святкування вдалося на славу. Зібралося безліч гостей. Я була розлючена, бо брат отримав силу-силенну подарунків, а я залишилася з діркою від бублика. Я почала ридати. Довелося батькові наступного дня купити мені самокат, бо я все заводила і тупала ногами, нарікаючи на те, що брату стільки всього дісталося. Його кімната була завалена подарунками, але він не хотів зі мною ділитися. Я настільки розізлилася, зокрема і на нього, що навіть не привітала його. Святкування тривало три дні, протягом яких всі їли і пили. Весь цей час я кипіла від люті і дуже тішилася, коли забава нарешті закінчилась.

Дитячі дні народження – це завжди були родинні святкування. Збиралися усі тітки і дядьки зі своїми дітьми (як по татовій лінії, так і з маминого боку). Бабуся теж приходила. Коли вона сама вже не могла прийти, ми навідувалися до неї. Дні народження дітей, тата і мами святкувалися з розмахом. На той час у нас (ми були одними з перших) вже був грамофон з гарними платівками, наприклад, Ордонка. [Ганка Ордонувна (1902-1950): справжнє ім’я – Марія Анна Петрушинська, відома як «Ордонка», співачка, танцівниця та актриса, яка в 16 років стала виступати в варшавському кабаре «Сфінкс».] Батько клав платівку, а я повертала ручку.

Батько виділявся особливою харизмою і мав безліч друзів. Наш дім завжди вібрував від гостей, татових друзів, які не були одруженими і не мали дітей. Всі вони були євреями, але вкрай асимільованими. Мені ж пощастило, бо мене вони балували. Завжди мені щось приносили. Один з них завжди мене малював. Його звали Вебер – відомий єврейський художник. [Генрик (Герш) Вебер (1904-1942): художник та арт-критик, який писав рецензії для видання «Nowy Dziennik».] На жаль, не вціліла жодна картина. Ніхто їх не віддав.

Повернутися вгору

Шкільні роки

Я ходила в державну початкову школу, яка все ще там, на вулиці Старовісльній, на куті вулиці Мьодової – така велика червона будівля. Однак, оскільки в цій школі були уроки релігієзнавства, і батько боявся, що у мене з’являться комплекси, десь у п’ятому класі він перевів мене в іншу школу. [Уроки релігієзнавства в польських школах стосувалися католицизму, тому єврейські діти виходили з класної кімнати під час час таких уроків.] У моєму класі було десь чотири єврейські дівчинки. Між нами та іншими дітьми не було жодних бар’єрів. Принаймні, я нічого такого не відчувала. У мене були друзі. Думаю, все залежить від конкретної сім’ї і батьків. Якщо батьки вдома не кажуть перед дітьми «він єврей» або «не грайся з нею, бо вона єврейка», то ніяких відмінностей і не буде. Так було зі мною і Есьою. Її звали Тереза чи якось так. У неї був маленький песик, і ми товаришували. Я дуже подобалася її батькам, і ніхто навіть не згадував про те, що я єврейка, а вона – ні. Або, наприклад, наша покоївка ходила до церкви на вулиці Божого Тіла (там була дуже красива церква) і брала мене з собою. «Тосько [пестливе скорочення від Теофіла], збирайся, ми йдемо до церкви». І я йшла. А коли священик кропив паству свяченою водою, вона мені казала: «Залазь під лавку, а то і тебе покропить!». І я залазила. Я завжди про це розказувала батькам, але вони не були проти. Батьки в тому плані мали здоровий підхід і вважали, що вчитися новому ніколи не зашкодить.

Потім я стала ученицею Єврейської гімназії імені д-ра Гільфштайна, названої на честь її засновника. Це була красива школа на вулиці Подбжезе, яка дотримувалася високих стандартів освіти і була наділена державними привілеями. Усі предмети викладали польською мовою, але були й уроки івриту. Там навчалися лише єврейські діти з заможних родин, бо навчання коштувало 50 злотих. На той час це були величезні гроші [для порівняння: газети тоді коштували 10 грошів за щоденну, 20 – за щотижневик і 30 – за щомісячник. 1 злотий дорівнює 100 грошів]. Атмосфера та умови в школі були сприятливі. Школа хизувалася велетенським внутрішнім двором і чудовим спортзалом.

У школі була місцева пластова група, досить дитяча. Вона називалася «Гацове» [Hatzofeh, що буквально означає «той, хто дивиться», – сіоністська пластова група, яку заснував у Єврейській гімназії учень Міхал Фельдблюм]. Не знаю, що це означає. Її очолював приємний хлопчина. Я, звичайно ж, стала членкинею. Раз на тиждень ми збиралися на наради у внутрішньому дворі, організовували поїздки і розмови. У школі також був дуже красивий музичний зал, де в нас проходили уроки музики раз на тиждень. Нашим вчителем музики був пан Фельдгорн. [Юліуш Фельдгорн (1901-1943): відомий педагог, поет, есеїст і перекладач. Він публікувався під псевдонімом Ян Лас. Його розстріляли у Велічці у 1943 році.] Він був знаменитим полоністом, написав якусь книгу. Пан Фельдгорн товаришував з батьком, але його вбили, на жаль. Найкраще я пам’ятаю пана Гамера, який тримав маленьку крамницю на першому поверсі. Оскільки я вдома не їла всім на зло, то завжди була голодна. Я брала сніданок, але не торкалася його. Однак купувала собі булочку з оселедцем за 10 грошів. Дуже мені смакувало. Той пан Гамер був, вочевидь, важливою персоною. Він завжди казав: «Ми з директором вирішили, що буде так і так…». Ці його слова закарбувалися мені в пам’яті: ми з директором.

Нам непогано жилося. У нашій школі не було бідних дітей. Як я вже казала, в Єврейській гімназії навчалися здебільшого діти з заможних родин. Кожного дня ми були свідками свого роду автомобільного шоу перед будівлею школи. З нами вчився такий собі хлопчина на ім’я Рат. Здається, вони вижили і зараз живуть у Відні. У них була своя компанія «Iskra», яка виготовляла олівці. Грошей їм не бракувало. Рат приїжджав до школи на красивому Chevrolet, якщо не помиляюся, зі служником у білих рукавичках, який ніс його портфель. Він заносив портфель в класну кімнату свого юного господаря, клав під парту, допомагав Рату зняти пальто, а після уроків забирав його зі школи. Лібани, дві сестрички, приїжджали в кареті з покоївкою в вуалі. Тоді багато нянечок носили блакитні вуалі. До нянечки зверталися «Schwester» [«сестра» німецькою мовою]. Родина Лібанів мала каменоломні в Плашуві. Цю місцевість називали «Пагорбом Лібанів». Пізніше там створили табір [Kamieniolomy i Wapienniki Krakowskie Liban S.A. Цей табір примусової праці у Плашуві мав багато таборів-супутників, розкиданих по місцевості. Одним з них був табір «Лібан» – каральний табір Baudienst, будівельної служби]. Був ще один хлопчина, якого звали Фанґільбаум. Його батьки мали магазин «Muza Harmonia» [Муза Гармонія] на вулиці Гродській на другому поверсі, де можна було знайти найновіші записи і пластинки. Вони також були багатіями. Люся, моя подруга, нещодавно приїжджала до Кракова і сказала, що він живий і мешкає в Ізраїлі. Вона привезла з собою фото друзів з довоєнних часів. Люся [Леа Шінар] приїхала задля промоції своєї шостої книги «Losy krzyzuja sie w Warszawie» [«Шляхи перетинаються в Варшаві»]. Здається, вона про гетто. У мене не було часу її прочитати. У книзі описуються наші друзі, які зараз живуть в Ізраїлі: Полдек Вассерман і Фредек Тіберґер, якого ми називали Фріцеком. Під час окупації вони були учасниками нападу на кафе «Cyganeria» [Кампанія] [2].

Канікули ми проводи в Закопане, а пізніше в містечку Рабка [курортне містечко у підніжжі гірського масиву Горце, 80км на південь від Кракова]. Пам’ятаю, що десь у 1937 році батько писав на есперанто про Кадена, власника «Рабки» [спа у місті Рабка]. Стаття називалася «Rabka jako uzdrowisko» [Рабка як спа]. З тих часів вони товаришували. Пан Каден запрошував батька до себе, тож відтоді ми в Рабці мали красиву квартиру, де могли жити під час канікул безкоштовно. Та локація називалася «Вілла Погон». Каден віддавав нам цілий поверх, тому ми брали з собою повариху, покоївку, доглядальницю і всі свої речі. Ми туди їздили кожного року. Красивезне місце, п’ять кімнат, якщо не помиляюся. А яка там була веранда… така простора, що можна було ганяти туди-сюди.

Каден також запрошував батька в гості в лютому, чим ми залюбки користалися. Діти тітки Гели і їхня повариха також з нами їздили, бо кімнат там було до кольору, до вибору. Я ходила на інгаляції і соляні процедури, бо говорила через ніс. Можливо, я й досі так говорю, але батька поруч нема. Відповідно, нема кому причитати з цього приводу. У мене був самокат, велосипед (спочатку триколісний, потім двоколісний) і багато друзів. Батько приїжджав на вихідні і грав у теніс з Каденом, в якого була власна красива вілла в парку, басейн і тенісний корт. А ще він завжди вгощав нас морозивом. Пригадую, що там була хатина, де продавали кисломолочний напій. Лактоль він називався. Я завжди випрошувала 10 грошів, щоб купити собі склянку того напою. Він мені дуже смакував, але я все одно кривила обличчя для вигляду. Ось таким малим чортеням я була!

Багато моїх шкільних друзів зараз живуть в Ізраїлі. Наприклад, Стеня Голлєндер (зараз у неї інше прізвище, якого я не пам’ятаю). Її батьки були власниками фабрики з виробництва зошитів у Подгуже і забезпечували всю школу. Кілька років тому ми поїхали в Равенсбрюк [3] на запрошення міського голови. Нас приймали з великою пишністю, поселили в красивому готелі. На території поставили шатра зі столиками, де офіціанти подавали надзвичайно смачні страви. Приїхала також група з Ізраїлю. Одна жіночка читала лекцію на івриті, яку перекладали на польську. Вона представилася, і мій чоловік сказав: «Запитай, чи вона часом не знає твоєї подруги Стені Голлєндер, бо прізвище в неї таке ж». Коли вона закінчила, я підійшла до неї: «Перепрошую, у мене колись була подруга з таким же прізвищем. Можливо, Ви її родичка?». А вона подивилася пильно на мене, глянула на мій іменний бейдж: «Тосько, чорт забирай, ти що не впізнаєш мене?!». Які були обійми і поцілунки! На жаль, вони (ізраїльська група) вже мусили їхати. На кожному столі стояли невеликі прапорці: червоно-білі на наших столах та ізраїльські на їхніх. Стеня подарувала мені один з тих прапорців на прощання. Вона майже кожного року приїжджає до Кракова з групами молодих людей, бо сама за професією педагог, і тоді ми зустрічаємося.

Люся Гельцель (це її дівоче прізвище) теж зараз в Ізраїлі. Наші тати товаришували. В її батьків був великий радіо магазин на Головній площі біля церкви святої Марії. Пам’ятаю, що якраз перед початком війни батько Люсі приніс моєму татові радіо з «магічним оком». На той час це була новинка. А ще він завжди приносив нам грамофони і пластинки. Люся побувала в таборах, але не знаю, яких. Ми зустрілися одразу після війни і навіть жили разом десь два роки, а потім вона поїхала.

У мене була дуже хороша подруга з гімназії, Гела Ерліх. Наші батьки дружили, і ми часто каретою їздили в Вольський ліс [улюблене місце відпочинку на окраїнах Кракова]. На жаль, вона померла в місті Казімежа-Велька. Ми один раз бачилися під час війни. Вони виїхали, бо євреям потрібно було покинути Краків [18 травня 1940 року євреям наказали покинути місто до 15 серпня. Залишитися дозволили лише працівникам економічно важливих підприємств і їхнім родинам]. Можна було переселитися кудись за місто, але не ближче 20км. Вони виїхали в місто Казімежа-Велька і там загинули в 1940 році. Одразу після їхнього переїзду почалися єврейські чистки в рамках плану «Judenfrei» [4]. Прийшли німці і розстріляли всіх євреїв. Уся їхня родина загинула.

Я була хорошою ученицею, писала поезію. Якось я навіть виграла порцеляновий посуд (невелику тарілку і чашку) з фабрики «Цмелюв». Самого вірша я вже не пам’ятаю, але всі вдома неймовірно тішилися. Я написала щось про Цмелюв і перемогла. Я взагалі любила писати. В школі всі мали написати невеличку книгу на уроках польської. Я написала книжку «Сестра Марія» про якусь медсестру. Поняття не маю, звідки я її взяла, бо я до того ніколи не бачила медсестри і нічогісінько не знала про лікарні. Я писала про її відданість хворим дітям. Усім моя книга сподобалася. Батько її навіть переплів. До війни вона лежала вдома, але, на жаль, не вціліла.

Батько був помішаний на вивченні мов. Мені теж мови легко давалися, тоді як брат мав математичний розум. Він мав хист до точних наук. Ми всі вільно розмовляли есперанто. Правда, зараз я вже нічого не пам’ятаю. Їдиш ми взагалі не знали. Навіть не знаю, чи батько розмовляв цією мовою. У нас вдома кишіло від книг. Бібліотека була величезна, але на той час всі ці книги мене не цікавили. Я рідко туди заглядала. Там були енциклопедії різними мовами. Єдине, що поглинало мою увагу, – це атлас, де були всі столиці країн. Я часто його гортала.

Пані Брандвайн мала власну кімнату. У неї був хлопець. Він також викладав у школі. Я не знаю, чи вони обіймалися і цілувалися, але до нашого будинку приходило пів класу, і ми намагалися побачити через замкову щілину, чим вони там займалися. На той час це було для нас відкриттям.

Моє перше кохання – це хлопчик з класу. Насправді, в нього були закохані всі. Лялечка, а не хлопець. Він прийшов до нас пізніше. Його родина переїхала до Кракова з Відня. Коли спалахнула війна, вони виїхали. Його батько мав австрійський паспорт. Я не знала, що з ним сталося. Але десять років тому була зустріч випускників нашої школи в Ізраїлі. Виявляється, він туди переїхав зі Штатів. Мої друзі сказали, що я жива, і він написав. Сказав, що планує приїхати до Кракова, і запитав, чи я би не хотіла зустрітися. Тож ми зустрілися два роки тому. Ми сиділи і згадували старі часи, і я згадала, де він раніше жив: на вулиці Саре, у такому красивому будинку, який називався «Dom Wola».

Ще до війни в ньому були домофони і ліфт. Я часто туди приходила, бо полюбляла кататися на ліфті. Зрештою, його батькам я подобалася. Коли ми зустрілися два роки тому, він попросив мене відвести його до свого колишнього помешкання. Ми пішли до його будинку, і виявилося, що там все ще жив один чоловік, який його пам’ятав. Ми душевно попрощалися, але все було не так, як до війни. У мене було чудове безтурботне дитинство, яке тривало 14 років. Якби я залишилися вдома, воно було би трохи довшим. Я пам’ятаю все до останньої дрібниці. У мене було все, про що могла тільки мріяти дитина.

Повернутися вгору

Друга світова війна

Мій брат Генрик здав випускні іспити в Єврейській гімназії на вулиці Подбжезе у 1939 році. Він мав їхати в Англію вивчати кораблебудування. Він був надзвичайно обдарованим, і батьку вдалося прилаштувати його за кордоном. Але оскільки на той час вже велися розмови про війну, батьки не дозволили йому поїхати. Вони хотіли, щоб ми всі були разом. У вересні почалася війна. Мама померла вдома від кулі німців, які прийшли забрати меблі. Це сталося у 1939-му. Вона намагалася їх зупинити, і вони її застрелили. Не знаю, де вона похована. Нам не дозволяли робити похорони. Вони забрали її тіло кудись в Подгуже і там, напевно, кинули в братську могилу… Але я насправді не знаю, нічого не знаю. В той час я була в школі, бо школи ще не закрили. Пам’ятаю лише, що коли прийшла додому, наша доглядачка стояла у проході і сказала: «Тосько, немає в тебе більше мамки!». Це все, що мені відомо. Коли це сталося, в будинку нікого не було. Вони позабирали всі меблі. Батько сказав: «Зніми свою нарукавну пов’язку і піди подивись, куди вони відвозять всі ці меблі. Можливо, мені вдасться їх повернути». І я, дурненька, полетіла за ними. Вони їх відвозили в Вавель [замковий пагорб, де знаходилася резиденція генерал-губернатора]. Я бігла за повозкою. Нарукавна пов’язка лежала в кишені. Коли хтось проходив повз, зокрема німці, я її надягала, тому що її відсутність каралася смертю. [Примітка редактора: 1 грудня 1939 року набув чинності наказ, який зобов’язував усіх євреїв носити нарукавні пов’язки. Спочатку непослух карався лише штрафом. 11 грудня єврейські школи позакривали.

5 і 6 грудня Казімеж оточили поліцейським кордоном, усі квартири обшукали і позабирали гроші і ювелірні прикраси (та й інші цінні предмети теж). Людей, яких вбили під час цієї акції, поховали у спільній могилі на єврейському кладовищі в Подгуже. Сам цвинтар зрівняли з землею під час будівництва концтабору Плашув. Напевно, саме тоді загинула пані Густава Нуссбаум.]

Пам’ятаю, як батько з тим своїм товаришем Дреєром, з яким він готував словник і публікував різні статті, потрощив вбудовані меблі, щоб вони не дісталися німцям. Вони порубали на шматки мої шафки, все порубали сокирою. Хутра, мамині хутра теж спалили, щоб не довелося віддавати їх німцям.

Під час війни головним постачальником у сім’ї була я. Батько боявся виходити, бо йому потрібно було носити пов’язку. Брата він боявся посилати, бо той був хлопчиком, тому відправляв мене. Батько товаришував з власником магазину на вулиці Флоріанській – горілка Бачинських. Знана була фірма. Батько відправляв мене туди по алаш [кминний лікер зі смаком гіркого мигдалю, анісу та апельсинової цедри]. Я ховала пляшчину під сукню і приносила додому. Батько полюбляв випивати склянку під час вечері. Той чоловік завжди давав нам лікер, хоча євреї не мали права ходити в магазини, а власники крамниць не мали права нічого продавати євреям. У Казімежі було лише дві або три крамниці і одна кав’ярня для євреїв. На всіх інших закладах висіла табличка «Євреям вхід заборонено». Але мені завжди вдавалося принести щось додому під сукнею. Навіть не знаю, як, адже до того я ніколи не ходила на закупи. Ніхто вдома не вчив мене, що купувати. До війни ніхто з дорослих і не подумав би відправити дитину в місто, щоб щось купити. Але я якось умудрялася.

Коли мама померла, нас прихистила тітка Гела. Вони з мамою були дуже близькі і дуже любили одна одну. Чоловік тітки відійшов у 1937 році. Ходити біля Темпель [синагоги] було небезпечно, бо тебе одразу зупиняли. Поки ми ще жили на вулиці Мьодовій, я бачила, як вони відрізали євреям пейси, як катували їх… Безпосередньо навпроти нашого будинку, біля синагоги, вони розстрілювали людей біля стіни… Вони вбивали дітей. Я була свідком. Тому там справді було дуже небезпечно. Але тітка мешкала на вулиці Ясній, яка вже не зовсім належала до Казімежа. Там теж було небезпечно, але не так, як на вулиці Мьодовій, яка знаходилася в серці єврейського Казімежа. Натомість, на вулиці Ясній жили не лише євреї. Наприклад, поблизу тітки не було євреїв. У неї була велика красива квартира. Нам там добре велося, поки ми не опинилися в гетто.

У нас все ще були якісь речі, коли ми потрапили в [Подгужське] гетто [5]. Там німці виділяли по кімнаті на три-чотири сім’ї. Простір в кімнатах розділявся шафами. Я спала за однією шафою разом з татом і братом, а за іншою шафою знаходилося помешкання іншої сім’ї. Ось так і жили. В гетто батько працював у госпіталі. Не знаю, чим він там займався. Він, звичайно ж, не мав жодного стосунку до медицини, але його все одно туди взяли, бо він був розумним. Батько йшов на роботу з самого ранку, а я залишалася вдома. Брат теж працював. Він кудись ходив з татом, але куди саме, мені невідомо.

Пізніше батько якось зумів оформити мені документи, згідно з якими я була на два роки старша, аніж насправді. Він купив мені клоги на високих підборах, щоб я виглядала вищою, і я пішла на роботу. Працювала на карбідному заводі. Насправді, це був єврейський завод, який конфіскували німці. Він знаходився на арійській стороні навпроти гетто на вулиці Львівській, 2, тобто нам потрібно було виходити за колючий дріт. Там я працювала з татом Ромека Поланскі, тому ми знаємося. [Роман Поланскі (1933): Кінорежисер польського походження, який втік з Краківського гетто в день його ліквідації, 13 травня 1943 року, і вижив, переховуючись у селян.] Ми працювали в три зміни. Тож інколи, коли я приходила додому, тата не було. А коли в мене була нічна зміна, я відсипалася вдень. Ми дуже сумували один за одним.

Там, в гетто, я постійно потерпала від голоду. Я готова була їсти все, що завгодно, але нічого не було. Нам не платили, звичайно ж, тобто ми працювали за просто так [тим не менше, всі хотіли працювати, тому що це захищало від депортації з гетто]. Батько умудрявся звідкись діставати їжу. Не знаю, чи він все ще мав гроші, чи продавав якісь речі. Це він тримав від мене в таємниці. Інколи він приносив суп з госпіталю. Ми всі мали жовтяницю. Мені здається, то була механічна жовтяниця, без гарячки. Потрібно було їсти щось солодке. Батько звідкись приносив буряковий джем. Але тоді я дивитися не могла на солодке. Я була дуже голодна, але від самого лише погляду на солодке починало нудити. Навіть в гетто батько продовжував вивчати іспанську мову. Пам’ятаю, що жіночку, яка приходила вчити батька, звали Ґуста Борґген. Я час від часу теж слухала, але з того нічого не вийшло.

Пізніше, коли гетто ліквідували [13 травня 1943 року], нам наказали зібратися на площі біля аптеки. Зараз це музей. [Apteka pod Orlem – «Аптека під орлом», Музей національної пам’яті, площа Героїв Гетто, 18, раніше – площа Згоди. Ця аптека, єдина на території гетто, перебувала у власності поляка Тадеуша Панкевича, який пізніше був удостоєний численних почестей, зокрема звання Праведника світу]. З собою можна було взяти все, що міг нести. Бідний тато одягнув мене, як цибулину, в буквальному розумінні [в кілька шарів], бо скільки би я могла нести?! У мене ще був наплічник з книгами, а все інше – у маленькій валізі. Батько теж мав валізу. На площі Згоди стояли вантажівки. Німці ввічливо попросили нас написати свої імена на валізах і завантажити їх у вантажівки. Сказали, що ми зможемо забрати свої речі в Плашуві [6]. Звичайно ж, це була підступна брехня. Вони так сказали, щоб ми не здіймали крику, щоб гарно себе вели. Нічого вони не привезли. Пізніше виявилося, що ми будемо голі та босі в Плашуві. Ми йшли пішки від площі Згоди по вулиці Веліцькій до табору в Плашуві. Діти йшли окремо, чоловіки і жінки також. Я була серед інших дітей…

У Плашуві я жила в одній казармі, а батько з братом – в іншій. Я втратила з ними зв’язок і не знала, де вони. Нам не дозволяли ходити між будівлями. Я нічогісінько не знала: коли їх забрали, куди їх забрали. Була в повному невіданні. У Плашуві я пробула недовго. Незабаром мене забрали на фабрику Шиндлера [7] «Emailwarenfabrik» у Заблоче [Фабрика емальованого посуду Оскара Шиндлера (Deutsche Emailwarenfabrik), яка знаходилася у краківському районі Заблоче на вулиці Липовій, 4; частина табору Плашув]. Там я залишалася до самого кінця, до ліквідації Плашува [жовтень 1944 року], а звідти мене перевели в Аушвіц.

Мені дуже добре жилося у Шиндлера, бо він дбав про те, щоб у нас була їжа. До того ж, ми працювали з поляками, які були готові передати листи, кому потрібно. Вони також приносили нам рогалики. Якщо у когось були речі на продаж, вони продавали, а за отримані гроші купували щось інше. Поляки нам дуже допомагали. Є одна полячка, досі жива, Зофія Годлевська. Зараз вона живе на вулиці Смоленській. Вона з мамою теж працювала на фабриці Шиндлера. Вони ледь кінці з кінцями зводили, але допомагали нам найбільше. Зофія приносила нам листи, через що дуже ризикувала своїм життям. Вона була десь мого віку. Після війни я навіть якось на неї натрапила на вулиці Шевській. Я сказала: «Ти жива, ти жива!». А вона відповіла: «Так. І Господь мене винагородив, бо я вийшла за єврея. Тепер у мене чудовий чоловік». Він був лікарем-неврологом. Гольдштейн його звали, але, на жаль, він помер. А вона працювала медсестрою у лікарні імені Нарутовича. Коли її чоловік відійшов, вона не хотіла ні з ким бачитися. Я вирішила не нав’язуватися, тож ми поступово втратили зв’язок.

З Плашува нас відправили, згідно зі списком Шиндлера, в Аушвіц. [Примітка редактора: У серпні 1944 року табір у Заблоче ліквідували, а євреїв з фабрики Шиндлера перемістили у Плашув. Шиндлер організував переміщення фабрики в місто Брунліце (теперішня Чехія). 15 жовтня 1944 року 2000 чоловіків, 700 з яких від Шиндлера, були транспортовані до концтабору Ґросс-Розен, а потім, після двох днів непевності, – в Брунліце. 21 жовтня 1944 року 2000 жінок, 300 з яких від Шиндлера, були відправлені в Аушвіц. Їх поселили в окремі будиночки, а через три тижні перевезли в Брунліце.] Там ми стояли на залізничній платформі, бо Шиндлер не хотів нас пускати в ті блоки. Він хотів нас всіх забрати з собою і чекав на транспорт, який мав прибути з Австрії. На той час я не знала, чи він за це заплатив чи ні, чи якось використав свої зв’язки. Хай там що, але наша група осіла біля залізничних колій і чекала на вагони. Нарешті, через хтозна скільки днів (чи то три, чи п’ять – стерлося мені з пам’яті), ті вагони, хороші вагони, приїхали. І почалося. «Всім з фабрики Шиндлера встати». А там було близько 2000 людей, весь його табір. Він сказав: «Не переживайте, ви всі їдете зі мною».

З нами були так звані ОD-шники, або єврейська поліція (Ordnungsdienst – Служба порядку). Це також були ув’язнені євреї. Шиндлер вибрав трьох, і вони мали завантажити нас у вагони відповідно до списку. Сталося так, що один з них (я, до речі, зустріла його після війни), вочевидь, отримав гроші від когось, бо він не зачитав моє ім’я, а натомість покликав іншу людину. Нас таких було десятеро. І от ми стоїмо, а Шиндлер був біля вагонів. Я побігла до нього, аж бачу, що вагони починають рухатися. Поліцаї почали закривати їх. Я сказала Шиндлеру, що мене не зачитали. А він: «Ти про що?». Він знав мене особисто, тобто знав, що я працювала на нього. Він покликав поліцая і вигукнув: «Чекайте, чекайте, заждіть». Як же він [поліцай] штовхнув мене, як зацідив мені тим своїм батогом! Вагони рушили, а ми десятеро залишилися на платформі. Це було в Біркенау [Аушвіц був концентраційним табором, а Аушвіц ІІ Біркенау – табором смерті]. Я зустріла того поліцая після війни. «Ти жива?» – здивувався він, адже ми були приречені на смерть. Розумієте, ми знали, що оскільки ми прибули тим транспортом, нас відправлять в газові камери. Натомість, нас помістили в Біркенау в блоки. Були так звані відбори, і мені дивом пощастило: мене відправили в газову камеру, а потім повернули. Потім мене перемістили в Аушвіц.

На диво, я все ще виглядала напрочуд добре, просто чудово. Я ніколи не була музельманом [сленговий термін, яким у концтаборах позначали в’язнів, що втратили волю до життя]; таких одразу відправляли в газову камеру. Тоді якраз відбирали людей на Аушвіц. А там, за написом «Arbeit macht frei» [над головним входом в Аушвіц було розміщене сумнозвісне гасло «Arbeit macht frei», що у перекладі з німецької означає «Праця робить вільним»], стояло шість демонстраційних блоків, так звані Musterlager [Musterlager у перекладі з німецької означає зразковий табір]. Саме туди приходили представники Червоного Хреста, щоб подивитися, як гарно ми виглядали, щоб перевірити наш стан. Оскільки я виглядала чудово, німецька Obserwierka [полонізація німецького слова «Aufseherin», що означає наглядачка, охоронниця] відібрала мене на Аушвіц. В Аушвіці блоки були цегляні, там була вода. Ми навіть щипали себе, бо було таке враження, що потрапили в інший світ. Не могли повірити, що все це відбувалося на яву. Їжа нічим не відрізнялася: незмінний шматочок хліба раз на день. Але ж була вода і туалети, а не нужники на вулиці. У Біркенау нас випускали на вулицю сходити в туалет тричі на день, а хто не міг чекати, ходив під себе, за що отримував кулю.

Звідти, уже після ліквідації [ліквідації зразкового табору], мене перевели в експериментальний блок, знову ж таки, тому що я добре виглядала. Я тішилася, бо там давали не один шматочок хліба, а цілих два. Усі мої друзі зеленіли від заздрощів, що я потрапила в той блок… Знали би вони, що там відбувалося. Їм просто не давав спокою той додатковий шмат хліба. А насправді в тому блоці нам вводили бактерії тифу і робили антидот. Нас використовували для виготовлення вакцин для німецьких солдатів на фронті. [Примітка редактора: У 1941 році, після вторгнення Німеччини в СРСР, рядами німецької армії почав поширюватися тиф. У Бухенвальді проводили досліди для визначення дієвості та ефективності вакцин і різних хімічних речовин, які створювалися для захисту від зараження тифом. 75% в’язнів вводили вакцини або препарати, а 25% – нічого. Через три тижні їм всім вводили бактерії тифу. Смертність серед таких в’язнів становила 90%. Дослідження не задокументували, які саме досліди, пов’язані з тифом, проводилися в Аушвіці. Є лише згадки про те, що д-р Менгеле проводив експерименти з інфекційними захворюваннями, зокрема тифом, щоб дослідити, як інфекційні хвороби впливають на людей «різних рас».] Оскільки мої бактерії були їм потрібні, мене не відправили в газову камеру. Я постійно перебувала в експериментальному блоці. Вони цю вакцину відправляли на фронт, щоб лікувати солдатів. Я точно не знаю, що саме вони робили, бо в мене була гарячка 40 градусів. Вони робили ін’єкцію тифу, але я не знаю, чи то від нього я так потерпала чи ні… Там я пробула аж до ліквідації Аушвіца.

Коли почалася ліквідація, всі, хто міг встати на ноги, покинули табір. Але були й такі, які не могли піднятися, так звані музельмани, такі собі скелети. Вони і порухатися не могли, тож німці їх розстрілювали. Та оскільки часу в них з усіма розправитися не було, декому з тих в’язнів пощастило. Їх звільнили, бо як виявилося пізніше, росіяни вже були в Кракові [18 січня 1945 року]. Ніхто з нас про це не знав. Старші в’язні чули про це чутки, тож вони залишилися, вдавши з себе музельманів. Я ж була у повному невіданні, навіть не знала, яка пора дня. Тому коли нам наказали йти, я пішла. Інакше, як нам пригрозили, відправлять в газові камери. Насправді, вони цього, звичайно ж, більше не робили, бо самі намагалися якнайшвидше втекти.

І тут почалося найгірше – та подорож. Її назвали маршем смерті [8], бо ми йшли пішки… Я дійшла аж до Лейпцига. Пішки! В отакому от снігу. Надворі лютувала зима. Був січень, 23 січня, якщо пам’ять не зраджує [марші смерті вирушили з Аушвіца 17-21 січня 1945 року; всього 56 тисяч в’язнів]. Сніг сягав аж сюди [до плечей], мінус 20, а я в одному черевику. То були голландські черевики, типові для Аушвіца клоги. Коли ми йшли, повітря вібрувало від того характерного звуку клогів, який було годі терпіти. А ще досі перед очима стоїть той сніг, весь червоний, в буквальному значенні. Бо варто було зупинитися, замешкатися лишень на хвильку…

Я ніколи раніше не думала, що можна спати на ходу, але ми з товаришками навчилися, дрімали по черзі. Ми йшли по четверо в ряду, і люди по краях підтримували того, чия черга була поспати. Я теж так спала. Та варто було зупинитися лишень на хвильку… Дорога була встелена трупами. Ніяк не можу стерти з пам’яті ті червоні криваві плями на білісінькому снігу. Жахіття просто! Тебе розстрілювали на місці, якщо ти… достатньо було зупинитися на секунду. Ми допомагали одна одній вижити. Насправді, ми четверо вижили. У мене була подруга, Геленка Гронер. Ми стали дуже близькими. Вона відійшла в інший світ два роки тому. Вона була набагато старшою за мене, була заміжня. Геленка мала сина мого віку, але він загинув у Плашуві. Її чоловік Гронер теж пішов у землю в Плашуві. Ми були разом, відколи потрапили в Аушвіц. У таборі ми жили десь поруч, потім під час маршу смерті йшли пліч-о-пліч. Ми були разом до самого кінця.

Та подорож була суцільним жахіттям, просто кошмаром. Нарешті ми прийшли до табору в Лейпцигу. Там нам дали пастернак, і хоча ми вмирали від голоду, ми не могли його їсти, настільки він був гидотним. Ми там пробули певний час, але це був транзитний табір. Потім нас помістили в Бухенвальд. У Бухенвальді було не так і зле, навіть трішки краще, ніж в інших таборах, однозначно краще. Там був завод боєприпасів, на якому ми виготовляли… не знаю, як вони правильно називаються… покришки чи що. Там працювали не лише євреї. Були й угорці, цигани. Згодом нас перевели в Равенсбрюк.

У Равенсбрюку ми молилися, щоб нас відправили назад в Аушвіц. Перебування там словами не опишеш. Думаю, це був найгірший з усіх таборів. Ми жили не в блоках, а в таких собі наметах. Точніше, ці конструкції виглядали, як намети. Їх називали «zelta» [від німецького слова «Zelt» – намет]. Вони нас (навіть не знаю, скільки) запхали в один намет. Було таке враження, що 200 людей запхали в намет, розрахований на чотирьох чи п’ятьох. Можна було лише сидіти, і то на голові один в одного. Ходили ми [випорожнялися] під себе. На вулицю нас взагалі не випускали. Один на одного, один на одному, на мене лило з усіх боків. Ти навіть не знав, хто це тебе так поливає… Ось так ми там сиділи. Це був найжахливіший табір, Равенсбрюк. Суцільних жах!

Одного дня приїхав нібито Червоний Хрест. Це була кампанія Бернадота [9], лікаря Бернадота. Вони забирали людей з Равенсбрюка в Швецію. Але коли ми побачили вантажівку, покриту брезентом, то були переконані, що це смерть по наші душі приїхала, тож ми пустилися навтьоки. Ніхто не хотів так просто віддатися їм у руки… Вони з великими труднощами зловили, можливо, 100 людей із тих тисяч і тисяч. Після війни я дізналася, що тих, кого зловили, і справді забрали в Швецію. А скільки тоді людей полягло… Ми жодною ціною не хотіли бути пійманими. Ми просто бігли, а вони стріляли. Пізніше з’ясувалося, що Німеччина і Швеція підписали якусь угоду. Якби я про це знала, то одразу би сіла в ту вантажівку. Але хто ж знав?

А потім почав лютувати тиф, безжально. Це справді був найжахливіший табір з усіх, в яких я побувала. Спалахнув тиф. Німці трохи побоювалися епідемії, тому нас, здорових, перевели в Мальхов. Це невеличке місто неподалік від Равенсбрюка. Сам табір був одним із підрозділів табору Равенсбрюк. Звідти мене звільнили спочатку союзні війська, а потім прийшли росіяни [росіяни звільнили Равенсбрюк 29-30 квітня 1945 року].

Союзники здивувалися нашому зовнішньому вигляду, але на цьому їхнє зацікавлення закінчилося. Ми були чорні, як сажа, обліплені брудом, бо під кінець жили не в хатках, а на вулиці під деревами. «Боже милосердний, які ви всі чорнющі! Що ви робили?». Ми попросили їжу. Вони дали нам якісь консерви, але ніхто їх не міг їсти. Чимало моїх товаришок, які з’їли ті консерви, померли. Ми готові були накинутися на їжу, але наша система травлення відвикла від роботи. Я думала, що з’їм пів світу, а насправді змогла запхати в себе лише один шматочок.

Росіяни в Мальхові поводилися жахливо. Вони вбили двох моїх товаришок, зґвалтували і вбили їх. А я, дурна, пішла їх шукати. Я не розуміла. Якою ж дурепою я була. Я пішла і запитала тих «руських» [образливе позначення росіян], де поділися мої товаришки. Вони просто махали руками, а могли і мене зґвалтувати і застрелити.

Ми не знали, що війна закінчилася. Ми просто стояли і боялися піти, хоча табору більше не було, не було нічого. Німці наказали нам стояти, от ми і стояли. Прийшли союзники, потім росіяни, а ми все не вірили. Зрештою, радіо чи інших комунікацій там не було. Усвідомлення прийшло лише тоді, коли прийшли греки, ці обірванці. «Гітлер капут! Гітлер капут!» – сказали вони і жестами показали, що війна закінчилася, що ми можемо повертатися додому.

Я все ще виглядала добре. Як тільки нам повідомили, що ми вільні, я, наче на крилах, полетіла до місцевого керівника і сказала, що ми хочемо повернутися до Польщі. Він прийшов нас побачити і настирливо попросив нас ні з ким не товаришувати, не підходити до будинків. Він говорив серйозно. Сказав, що дасть нам хліба і виведе на дорогу. Сказав, що ми повинні піти якнайшвидше, бо всяке могло статися. Зрештою, ми були в Німеччині. Він настирливо просив нас піти, не зволікаючи. Як і обіцяв, він дав нам хліба і відвів до залізниці, щоб ми могли на щось сісти. Ми сіли в потяг, поняття не маючи, куди їдемо. Куди завгодно, просто вперед. Пізніше нас висаджували з одного потяга, садили в інший, знову висаджували…

В одному потязі були мародери з Польщі. Лише тоді ми переконалися, що війна справді закінчилася, що Краків звільнили. Поляки їхали до Німеччини з метою розкрадання майна. Але нам вони нічого не хотіли давати. З мене була чудова крадійка. Особливо добре я вміла красти цукор, який там лежав у кубиках. Я ховала його в панталонах. Пам’ятаю, що всі дівчата (зараз я з цього сміюся) просилися хоча би полизати його… Я ділилася з іншими. Я крала той цукор не лише для себе. Я витягувала його з панталонів, і всі прикладалися язиками. Яким же смачним він був! Коли потяг зупинявся серед поля, ми виходили і їли кропиву. Виявляється, вона дуже корисна і містить безліч вітамінів. У мене була невеличка сумочка. Навіть не знаю, звідки я її дістала. Я все це в неї клала. Я крала зерно, крала все, на що натрапляли руки. Не в наших, а в когось з тих мародерів, як тільки вони клали на землю свої наплічники. Я бачила, наприклад, що в одного в сумці були булочки. Коли він засинав, я собі думала: «Навіщо вони йому? У нього їх так багато, а ми голодуємо».

Ми не надіялися на допомогу інших. Союзники прийшли і навіть не запитали, чи ми голодні. Лише сказали, що ми чорні. Росіяни прийшли, повчиняли зґвалтування і вбивства і пішли. Ми просто продовжували втікати. Двоє моїх товаришок померли в дорозі. Що вкрала, те вкрала… Я не могла ні на кого і ні на що покладатися.

Повернутися вгору

Післявоєння

Я повернулася в липні. Бігла до Кракова, наче шалена. Ми домовилися зустрітися в будинку, в кімнаті доглядачки. Хто б не повернувся першим – батько, брат чи я, ми мали піти туди. Всі новини потрібно було залишати також у доглядачки. Тож я на крилах очікування летіла до Кракова. Думала, там на мене чекає батько. Квартира теж вже засумувала без нас. Думала, зможу знову піти в школу і більше нічим не перейматися. Після повернення довелося постати перед жорстокою реальністю, що стало для мене ще більшим шоком, аніж перебування в таборах. Ви собі не уявляєте, які емоції мене охопили, коли з’ясувалося, що вдома нікого немає, що ніхто з моєї родини не вижив, лише я! Мені не було куди піти. Я стояла на вулиці і ридала. Я хотіла знову повернутися в табір. Там, принаймні, було спальне місце, хтось мною цікавився…

Коли я подзвонила в двері, мені відкрила доглядачка: «Тосько, ти голодна?». Це була та сама жінка, яка працювала на нас до війни, тож вона мене впізнала. «Заходь, заходь, ти вдома, – і вона натиснула на дзвінок. – Власниця повернулася, власниця!». Але той чоловік сказав: «До дідька з нею. Немає тут ніяких власників. Забирайся!». Я сказала: «Пане, я з вулиці бачила наші люстри. Будь ласка, принаймні поверніть мені ті люстри. Я не маю за що жити. Я їх продам. Купіть їх у мене». Ті люстри і справді були красивими. Він навіть не вийшов до мене, лише щось гаркнув через двері. Я стояла отетеріло. Бідна доглядачка зварила мені дві картоплини. У неї самої майже нічого не було, але вона все одно зварила мені картоплю. Я її з’їла, бо потерпала від голоду. Нікого не залишилося. Що ж мені робити? Я без гроша. Ніхто не хоче мене пустити в мою квартиру. Ніхто не хоче повернути мені мої речі. Що мені робити? Без освіти, добре, що хоч вмію читати і писати. Ніхто мене навіть не візьме на роботу, бо я нічого не вмію.

На вулиці Длугій, 38 створили Єврейський комітет. Мене направили туди. Там можна було повісити на стіну папірець зі своїм іменем, щоб люди бачили, хто повернувся. Усі стіни були заліплені тими папірцями. Будівля Комітету мала величезний внутрішній двір, на якому постелили солому для ночівлі. В полудень роздавали суп. Якщо замість одягу в тебе було лахміття, як у мене (я була в одному черевику і без спідньої білизни, без трусів), давали якісь речі. Не обов’язково твій розмір, але це краще, ніж нічого.

Я повернулася до Кракова з Геленкою Гронер. Різниця була в тому, що вона мала сестру в Кракові, тобто їй було куди піти. Її сестра вийшла заміж за такого собі пана Любельського, і її батьки «сиділи шиву», бо він не був євреєм. А вона просто закохалася і вийшла за нього. Той Любельський її врятував, бо ніхто (принаймні, вона собі так думала) не знав, що вона єврейка. Вона розлютилася, коли повернулася Геленка. Не хотіла її приймати, щоб люди не дізналися про її єврейське походження. Вона страшенно цього боялася. До війни батьки Геленки були власниками готелю «Polonia» у Кракові, а її чоловік мав великий магазин мережив на вулиці Шпитальній. Вона мені навіть показала, де саме. Пізніше Геленка познайомилася з якимось чехом, теж євреєм, і вони побралися. Для неї так було краще. Вона жила в Остраві та управляла рестораном. Не пам’ятаю її прізвища у другому шлюбі. Для мене вона все одно завжди була Гронер. Геленка відійшла два роки тому.

Я прикріпила до стіни папірець, на якому написала, що я повернулася, я жива, і попросила рідних, якщо вони знайдуть моє послання, залишити записку у відповідь. Через місяць на мій папірець натрапили Корчаки, друзі моїх батьків. Вони відписали, що живуть на [вулиці] Кармелітській, і сказали мені приходити до них. Я пішла, і вони мене прихистили. У них була велетенська квартира. Вони взагалі непогано жили, адже він працював стоматологом. Вони знову записали мене в школу. Хтось мав виступити спонсором. Так я з ними жила, поки вони не виїхали в Ізраїль у 1948 році. Пані Корчак (її звали Гіна) померла досить недавно. Її чоловік пішов у землю вже давно, а от вона відійшла лише близько місяця тому. Ця новина прийшла з Ізраїлю буквально на днях.

Де загинули батько з братом – невідомо. Напевно, в таборах. Але мені сказали (точніше, про це я дізналася через Червоний Хрест і від людей, які повернулися), що вони обоє померли майже наприкінці війни, у 1945 році. Чи правда це – важко сказати, бо свідків немає. Гірка правда в тому, що вони не повернулися.

Батько сказав мені, де він що залишив. Я це все навіть записала на папірці. Але ніхто мені нічого не хотів повертати. Казали, що в них нічого немає, що все забрали німці, або що вони вже зрослися з тими речами. Деякі світлини вціліли, бо батько віддав їх жіночці на ім’я Владзя. Не знаю, звідки батько її знав, але вона раніше навідувалася до нас. Я знайшла її після війни, і лише вона повернула мені все, що залишив їй мій батько. Я маю на увазі світлини, мамину срібну пудреницю, яка й досі зі мною, і перстень. Нічого особливо цінного, просто на спомин. Вона єдина, найбідніша серед них усіх, віддала мені всі мої речі.

Коли я знову встала трохи на ноги, мені дуже хотілося віддячити людям за їхню доброту, хотілося допомагати іншим. Наприклад, та Владзя ледве кінці з кінцями зводила, як і служниця моєї тітки Гели, яка мені приносила в гетто пирόги (pierogi) з чорницями, бо я їх обожнювала. [Примітка редактора: Pierogi – це вареники. Тісто роблять з борошна, води і яєчного жовтка, потім тоненько розкатують, вирізають склянкою кружечки, кладуть начинку по центру і зліплюють краї. Форма схожа на півмісяць. Пирόги варять у воді. Начинкою може бути домашній сир, м’ясо, капуста, гриби або ягоди/ фрукти. Пирόги з ягодами/ фруктами подають зі сметаною і цукром, а інші – з топленим маслом.] Вона очі виплакувала біля гетто: «Тосько, ти ж голодна!». І хоча сама була бідна, як церковна миша, завжди мені приносила, що могла. Після війни ми з двоюрідною сестрою з Вроцлава відправляли їй гроші кожного місяця. Небагато, бо не було чим сильно ділитися, але та служниця була нам вдячна до кінця своїх днів. А коли захворіла Владзя, я купувала для неї ліки, бо вона справді на це заслуговувала. На заводі Шиндлера був один майстер, який дуже мені допоміг, тож після війни я почала його шукати. Я навіть розмістила оголошення в газетах, бо пам’ятала його повне ім’я. Зараз уже не пригадаю. Пам’ять підводить. Поляки теж допомагали. Були серед них і порядні люди, які підтримували мене, хай навіть пирόгами чи тістечками.

Згодом мені нарешті повернули будинок, адже нікого більше не залишилося, я була єдиною спадкоємицею. Правда, довелося добиватися цього через суди, і мене зобов’язали сплатити рахунки за шість років. Як виявилося, той німець просто взяв гроші і втік, так і не оплативши рахунки. Відповідно, мені прийшла чималенька сума, яка накопичилася за весь цей час. Було судове засідання, на якому я готова була рвати і метати. У мене не було достатньо грошей на адвоката, але, вочевидь, я чудово себе захищала у залі суду. Я сказала: «За що? Невже не достатньо того, що я втратила все. Я боса, гола і тепер ще повинна заплатити за своє перебування в таборах?!». В кінцевому результаті, на мені залишилася невелика сума, яку я могла сплачувати частинами.

Мені повернули шість будинків, п’ять з яких я продала, зокрема будинок дядька на вулиці Паулінській, бабусин у Подгуже і ще один дядьків на Новій площі. Був ще наш будинок на вулиці Мьодовій. Після війни мій чоловік подбав про борги, в які заліз батько в кронах, в злотих. Боргів було сила-силенна, бо батько жив не по кишені. Але до війни люди так і жили, постійно щось закладали. На щастя, нам вдалося все це сплатити за старими цінами. Переоцінки не було. Якби вони переоцінили всі ці борги, я би ніколи від них не оговталася.

За гроші, виручені з продажу бабусиного будинку, я обідала або вечеряла з подругами в Ермітажі [ресторан]. Інколи я себе запитувала, що б сказав батько на те, що я так просто продала бабусин будинок. Але якби він повернувся, і нам не було що їсти, він також би його продав. Мені нема за чим шкодувати. Я все втратила, тож принаймні могла собі дозволити купити вечерю. Я роками мріяла, як і всі інші в таборах, про буханку хліба. Цілу буханку! От виберуся звідси і куплю собі цілу буханку хліба! Цілісіньку! І всю її з’їм за один присід. Це все були фантазії, звичайно ж, бо після табору ти просто не міг цього зробити, настільки зменшився шлунок. Це було неможливо. Я все одно вдячна Богу, бо я повернулася здоровою. Багато моїх подруг мали проблеми з легенями та інші скарги на здоров’я. А мене нічого не турбувало. Це при тому, що я побувала в шістьох різних таборах і жодного разу не мала навіть простуди. Ось так мені пощастило. Я не хворіла. Єдиним винятком було перебування в експериментальному блоці.

Після війни я була свідком під час судового процесу над одним OD-шником [оповідачка не хоче називати його прізвища з особистих причин]. У Плашуві була перекличка, під час якої ув’язненим наказали віддати своїх дітей. Одна жінка заховала свою дитину, своє немовля (не знаю, скільки йому було років) у пожежному відрі. В останню хвилину вона засипала його піском. Після закінчення переклички той Амон Ґьот [10] не зважав ні на що. Ті діти… він їх навіть не розстрілював. Він їх розтрощував об стіну, бо не хотів марнувати боєприпаси. Матері були змушені на це дивитися. Потім він їх все одно розстрілював, але спочатку вони мали побачити нелюдську смерть своїх дітей. Перекличка вже закінчилася. Нам наказали розійтися. Аж тут прийшов він, той Адам, витягнув дитину з відра і віддав Ґьоту. Той взяв дитину і лупнув нею об стіну. Її мама, а ми всі стояли поруч, прошипіла: «Я мушу вижити! Будь-якою ціною. Мушу вижити, щоб вбити того покидька». Вона вціліла і здала його. Мене викликали як свідка. Я розказала все, що знала. Його посадили, але його батьки були багатіями. Вони всі вижили, бо його батько теж був OD-шником. Вся їхня родина вціліла. Його вигнали з єврейської спільноти, але пізніше у нього була крамничка на вулиці Братській. Йому непогано жилося.

Раз на день в Плашув приїжджала кінна повозка з хлібом. О 5 ранку було ще темно. На возі по боках були решітки, з яких випадали хлібні крихти, і ми їх збирали. Якось я йшла з подругою і сказала: «О, сьогодні на охороні він, чудово. Він мене знає. Він дивитиметься в іншу сторону». OD-шники зазвичай вдавали, що нічого не бачили. Аж тут як не лупне він мене батогом! «Як ти можеш, Адаме, ти ж мене знаєш. Ми ж знаємося!». Він мене так побив, що на голові вискочили гулі, наче роги. Бандюга!

Ми скинули його вниз по сходах у «Feniks» [популярний танцювальний клуб на Головній площі Кракова, який все ще існує]. Ми з подружками ходили туди на танцювальні вечори. Одного вечора він теж прийшов. Ми були в компанії хлопців. На той час я вже вчилася в університеті. Я вигукнула: «Гляньте, це вбивця!». Вони його взяли за шкварки і жбурнули вниз по сходах. Він піднявся, струснув із себе бруд і пішов, не промовивши ні слова. Ще була історія у Плантах [паркове кільце, яке оточує Старе Місто, де стояли старі оборонні міські мури]. Я сиділа з чоловіком на лавці, а він проходив повз. Університетські товариші чоловіка були з нами. Я прошепотіла: «Дайте-но йому прочухана!». Як вони на нього накинулися, як побили… Я лиш промовила: «Ну, принаймні тобі не потрібно підбирати з землі крихти». У Плашуві я ледь не язиком злизувала ті крихти з землі. Він знову не сказав ні слова. Напевно, хотів вчинити самогубство, але так і не наважився. Після цього про нього забули. Десь п’ять років тому мені зателефонували і сказали, що він помер. Він був ще досить молодий, на рік молодший за мене. Мій батько, коли ми були в гетто, і повз проходив єврейський поліцай, завжди казав мені плювати. «Плюнь на нього. І ніколи з ним не заводь розмов».

Одразу після війни всіх тих OD-шників арештували (чи то на основі запиту організацій єврейської спільноти, чи то на основі інформації від людей, які побували в таборах). Дехто каже, що були й порядні OD-шники. А я відповідаю: «Порядні?! Ага, такі ж порядні, як убешники! [11]». Єврей, який став OD-шником, – це підлий єврей. Він мав підписатися під тим, що буде бити людей, доносити на них, що буде служити німцям. І це ви називаєте порядністю?! Підозрілим вже є навіть те, що вся родина вціліла. Я побувала в шістьох таборах і знаю, які шанси, щоб всі твої рідні вижили. Про це можна було лише мріяти. Мене забрали окремо, батька окремо, брата окремо, маму застрелили… Навіть не йшлося про те, щоб ми були разом. А от вони всі вижили і досить непогано. Добре влаштувалися в Плашуві. У них була окрема хатинка, їжі по не хочу… Я погоджуюся, що діти OD-шників не винні. Всі ці жахіття вчиняли їхні батьки, але хай тоді принаймні мовчать. Хай не пишуть нісенітниць про те, що вони потерпали від голоду і світа Божого не бачили. Дурня це все. Вони точно бачили, що татусь розходжав з батогом.

У кожній нації є різні люди, але я завжди кажу: «Навіть не згадуйте про те, що були порядні OD-шники. Я би їх всіх послала на плаху». У Плашуві був такий собі Хіловіч, улюбленець Амона Ґьота. Вони цілувалися при зустрічі. Ґьот його обожнював. Одного погожого дня нам наказали зібратися на Appellplatz [площа для переклички], а там лежав Хіловіч з дружиною і дитиною. Ґьот застрелив їх усіх. [Ґьот позбувся Хіловіча, бо той був свідком його фінансових махінацій.] І по заслугам. Нам не довелося руки бруднити. Не треба було його сину, восьмирічному вискочці, бігати по території у високих чоботях з батогом у руках.

Як тільки я повернулася, вирішила одразу відновити навчання, настільки мені батько втовкмачив у голову, що «потрібно вчитися». Я пішла в школу на вулиці Олеандра, але оскільки я була вже завелика, щоб починати з нуля, довелося проходити по два класи за рік. Справа в тому, що коли я повернулася, мені було 20 – трохи запізно для першого класу гімназії. Тим не менше, я справилася. Згодом я продала один будинок, потім ще один, підкупила собі одягу. У мене з’явилися друзі. Після закінчення школи я почала вивчати хімію в Ягеллонському університеті [12]. Ми часто гуляли і веселилися, ходили на танцювальні вечори в «Feniks». У фонді «Bratniak» [студентська організація самодопомоги] був такий собі пан Хлебовський. Він був головою чогось там, працював на партію. Він мені дуже допоміг, знайшов мені квартиру на вулиці Чапських. Це була невеличка кімнатка на горищі, але я була на сьомому небі від щастя. Він також записав мене в університетську їдальню. Його співробітники допомагали мені з навчанням, слідкували за тим, щоб я все здавала, бо на факультеті хімії в мене були проблеми з математикою. Я зробила дурницю, що пішла на хімію. Я мала більше хисту до гуманітарних наук. Вже і не пригадую, чому вибрала саме хімію. Здається, просто пішла за подружкою. В математиці я була безнадійна. Мені ніяк не давалися точні науки. Тим не менше, якось та й закінчила університет, лише дисертацію не написала. Якраз народився син, і я вже не справлялася, бо з дитиною ніхто не допомагав. Ми ледь кінці з кінцями зводили. Мій чоловік спочатку теж вчився, потім працював на «Polfa» [фармацевтична компанія]. Він заробляв 700 злотих, але цього ніколи не вистачало. Мій свекор трішки нам допомагав фінансово.

Повернутися вгору

Знайомство з Адамом Зільберрінґом

Мій чоловік Адам Зільберрінґ – інженер-хімік. Він народився в Бохні у 1921 році і закінчив школу якраз перед війною. Він походив з дуже асимільованої сім’ї. Його батько Самуель був власником величезної друкарні і будинку. Він навіть їздив по справах по суботах, за що ортодоксальні євреї кидали в нього каміння. Він не навчив своїх синів івриту. Тим не менше, він був віруючим, бо навіть після війни ходив до синагоги на Новий Рік, але всіх свят не відзначав. Він помер у 1973 році. Маму Адама звали Розалія. Вона загинула під час війни. У чоловіка є брат Людвік, народжений у 1925 році. Вони обоє навчалися у Селезійській політехніці у Вроцлаві. Людвік живе в Швейцарії. Він викладає в університеті і має двох дітей. Ми з ним не підтримуємо зв’язку.

Під час війни німці спочатку вигнали їх з будинку, бо будинок і справді дуже красивий. Вони також забрали в них автомобіль Steyr. Відповідно, Зільберрінґи спакували, що могли, в валізи, за словами свекра, і вирушили до Львова [теперішня Україна]. По дорозі німці відправили їх на якісь примусові роботи, але зрештою вони-таки добралися до Львова. Адамова мама з молодшим братом вирішили повернутися в Бохню за зимовим одягом. У них з собою не було теплих речей, бо вересень був досить спекотним. Коли вони перетинали річку Сян, човен перевернувся, і мама потонула. Людвіка врятували, і він повернувся до Львова. Опісля росіяни депортували їх в район Уральських гір. Не пам’ятаю, куди саме.

Батько Адама мав якийсь захист в рамках польської дипломатичної служби. Мій чоловік зголосився працювати водієм. У нього було посвідчення водія ще з довоєнних часів. Не згадаю вже, якого року. Адам їздив, а батько сплачував штрафи. [Примітка редактора: Оповідачка посилається на той факт, що коли почалася війна, Адаму було лише 18. Оскільки батько хотів, щоб син навчився добре їздити, він погодився взяти на себе його штрафи.] У мене навіть є світлина, на якій батько Адама ставить йому на сидіння подушку, бо Адам не діставав до керма. Адаму жилося непогано. Він возив якогось командира. Їжу йому давали. На його посвідченні водія була кругла печатка, а за словами чоловіка, круглі печатки – то святе для росіян. Мене найбільше потішали історії про те, як чоловік приносив додому молоко в кишені. Спочатку він його десь заморожував (там температура могла бути нижче -40 градусів), потім клав у кишеню і розморожував вдома. Чоловік також розказував, що одного разу їм дали каву, але вона була біла, бо не обсмажена. Вони продали її якійсь росіянці. Пізніше та прибігла обурена, хотіла навіть їх відлупцювати за обман. Вони запитали, що сталося, а вона відповіла: «Трясця його матері, я її три дні варила, а вона ніяк не м’якшає!». Вона купила її, думаючи, напевно, що це якась крупа чи щось подібне.

З Радянського Союзу вони повернулися в Бохню – маленьке містечко, де знаходився їхній будинок з кільканадцятьма кімнатами. Однак після війни будинок націоналізували, бо на першому поверсі була друкарня.

Спочатку будинок забрали німці, потім свої ж, поляки. Свекор спробував повернути принаймні одну кімнату, бо їм не було де жити, але його не пустили, викинули з власного ж дому. До війни свекор мав чималі статки і робив численні пожертви для міста, зокрема на будівництво церкви. Тому їхню родину знали в Бохні. Навіть міський голова їх пам’ятав, бо його батько працював у свекровій друкарні.

Міський голова скористався своїми знайомствами і знайшов їм одну кімнату на 15 квадратів, але без кухні, ванної і туалету. Свекор запитав: «А куди нам ходити?». «В сад».

Певний час вони жили там, а потім переїхали до Кракова. Свекор був напрочуд підприємливим і відкрив тут невелику друкарню разом зі своїм колишнім працівником. Він почав заробляти і винайняв у Кракові квартиру.

На той час ми ще не зналися з чоловіком, бо він вчився в Політехніці, а я в іншому університеті.

Ми познайомилися завдяки книжці. Не знаю, звідки, але у мене були підручники, які було важко дістати. Про це знала моя подружка. Вона і відправила Адама до мене, коли я ще жила на вулиці Кармелітській у Корчаків.

І от, мій майбутній чоловік прийшов до мене по книжку. З цього все і почалося. Це було, здається, у 1946 році. Ми побралися у 1947 році і провели медовий місяць у польському курортному містечку Закопане.

2 жовтня 2004 року ми відсвяткували свою 57-му річницю.

Наш син Єржи народився 30 травня 1949 року в Кракові. У мене нічого не було, а от у нього було все. Мій батько вклав мені в голову, що я обов’язково повинна стати освіченою.

Навіть коли я збиралася в гетто, батько дав мені рюкзак, набитий книгами, бо «ти будеш вчитися». Навіть на заводі Шиндлера у мене були книжки, бо тато сказав, що треба вчитися. Це те, що мені привили в дитинстві, і що я намагалася передати своєму сину і внучці. У старшій школі імені Собєського мами на батьківських зборах протестували проти вивчення дітьми російської. А я сказала: «Синку, все, що вивчиш, буде твоє». Зараз він розмовляє прекрасною російською, що стало йому в нагоді. Ті мамочки ж не вгавали: «Тобі має бути соромно, що твоя дитина вивчає російську!». А як можна заборонити дитині вчити?! Я не з червоних і ніколи в житті не була комуністкою, але не маю абсолютно нічого проти російської мови. [Примітка редактора: Російська мова була обов’язковою для вивчення іноземною мовою. Ворожість до неї була пов’язана з тим, що це мова окупанта.] Це дуже красива мова. Мова ж ні в чому не винна. А музика яка у них… Коли чоловік працював у Росії, в Москві, я інколи до нього приїжджала, і ми ходили в театр та оперу. «Лебедине озеро» – це щось неземне, найкращий у світі балет.

Коли син був маленьким, чоловік був проти того, щоб я працювала, бо не міг нікому довірити своє дитя. Коли син підріс, я тупнула ногою і пішла на роботу, хоч і поганеньку. Працювала на пів ставки, тому встигала і вдома наводити лад. Коли син пішов в школу, я вставала о 5 ранку, щоб все підготувати і відправити його на уроки о 8, а потім сама йшла на роботу на чотири години. Я забирала його зі школи по дорозі назад. А далі – готування їжі, миття посуду, прибирання та інші хатні справи, тому робота мені підходила. Я працювала в офісі. Атмосфера в колективі була хороша. Було багато різних бонусів, як от буфет внизу, де можна було взяти шинку, що мало значення, бо в магазинах не було нічого. Шинку давали не кожного дня і порційно, але принаймні було що дати дитині. Пізніше нам почали давати купони на їжу, що було дуже зручно, особливо коли чоловік їздив у довгі відрядження, а син навчався в коледжі. Я ходила на концерти і фільми. Та й друзів у мене було – хоч греблю гати. Ми могли цілу ніч грати в бридж, а потім одразу на роботу. Вдома я майже не бувала і ніколи не сумувала. Ніколи! Я собі цього не дозволяла. Сумних років мені вистачило. Тому я намагалася взяти від життя якнайбільше.

Найбільшим горем для Єржи було, коли я йому казала, що він не піде до школи. Він тоді ридав без упину. Я ховала його форму (в школі Собєського форма була обов’язковою). Бідолашний Єржи навіть позичив форму в друга. Але лише таким чином я могла пригрозити йому, настільки він хотів у школу. У старшій школі в нього була позакласна латина, англійська мова в культурному центрі, а ще він ходив у музичну школу і грав на скрипці, дуже гарно грав. Ще маленьким він казав: «Хочу мати дві роботи. Першу ще не придумав, а другу – пов’язану з музикою. Думаю, вона стане в нагоді». Він це завжди повторював. Я ж намагалася витіснити цю думку з його голови, бо вважала, що музика – це професія не для хлопця.

Єржи товаришував з Зосею Зелеською. Коли він вчився лише в початковій школі, вона вже була старшокласницею. Вони були шалено закохані один в одного протягом багатьох років. Її батько викладав у Вроцлавській політехніці. Він завжди казав: «Не знаю, чи то Зося така дурна, чи то Єржи такий розумний». Він ніяк не зміг зрозуміти, що в них може бути спільного. Зося закінчила архітектуру. Зараз вона живе у Нью-Йорку і займається художньою фотографією. Вона працює помічницею Горовіца [Ришард Горовіц – відомий нью-йоркський фотограф, який народився у 1939 році у Кракові]. Коли Єржи зустрічався зі своєю теперішньою дружиною, я сказала: «Єржи, навіть не здумай приводити додому дівчину без диплома. За жодних обставин! Не дозволю, щоб моя невістка була без вищої освіти». Зрештою, він прийшов до мене і сказав: «Мамо, вона отримала диплом». Моя невістка закінчила факультет історії в Ягеллонському університеті і зараз працює директоркою Старшої школи №6.

Єржи вивчав хімію і фізику в Ягеллонському університеті.

Він швидко захистив дисертацію, отримав Ph.D. і поїхав до Швеції, де десять років викладав в університеті міста Уппсала.

Він там проходив доцентуру. Коли повернувся додому, потрібно було підтвердити її тут. На цій світлині Єржи отримує звання професора від Александра Квасневського, президента Польщі. Фото було зроблене у 2000 році в Бельведерському палаці, Варшава [резиденція польських президентів]. Єржи і далі викладає в Уппсалі, їздить туди раз на місяць. Він також читав лекції в Японії.

Єржи розмовляє п’ятьма мовами. У 2000 році він став професором в Ягеллонському університеті. Я дала йому непоганий старт, намагалася забезпечити його всім необхідним, хоча це й далося непросто. Однак звання професора – це вже його особисте досягнення. Я цього від нього не вимагала.

Одного погожого дня, коли Єржи вчився у другому класі, він прибіг додому зі словами: «Мамо, а це правда, що ти Zydka?!» [образливе польське слово для позначення єврейки]. Я відповіла: «Не Zydka, а Zydowka» [нейтральне слово для позначення єврейки]. «Мені так друзі сказали». Це пішло від мами одного друга, яка нас знала. Зрештою, я ніколи не приховувала свого єврейського походження. На жаль, після війни ми перестали дотримуватися іудейських традицій, тому син знає, що він єврей, але на цьому все. Імені він теж не міняв. За його словами, його єврейське коріння йому ніколи не шкодило.

Мій чоловік працював на компанію «Polfa» на посаді начальника виробництва, але у 1968 році [див. кампанія Гомулки] [13] його змусили піти, коли почалися всі ці антисемітські настрої. Тоді він пішов працювати на проектне бюро «Chemadex». І правильно зробив, бо постійно працював за кордоном. Вони будували заводи з виробництва сірчаної кислоти спочатку в Росії, потім у Чехословаччині.

Чоловік продовжував працювати навіть на пенсії, ще десь вісім років тому, напевно, тому що був чудовим фахівцем. Він розмовляв кількома мовами, і вони будували заводи в різних країнах. Однак згодом компанія «Chemadex» розвалилася, чоловік повернувся в Польщу, і його відпустили, бо він вже був пенсійного віку. Я дуже боялася, бо не могла уявити чоловіка вдома. Я знала, що для нього це буде величезна трагедія. Він був надзвичайно активною людиною, безнадійним трудягою. Навіть зараз люди йому постійно телефонують: «Адаме, а як ти робиш те то й те то? Я навідаюся до тебе, і ти це все мені накреслиш».

Минулого року Адам прочитав кілька лекцій в університеті AGH [Краківський науково-технічний університет]. Зараз він, слава Богу, зайнятий: будує ще один поверх для внучки в нашому будинку на вулиці Мьодовій. Він багато читає, цікавиться практично всім. З ним можна порозмовляти на будь-яку тему. До слова, ми часто розходимося у думках, але я вже трохи втихомирилася. Все одно сперечатися з ним – дурного діло.

Роками я відмовлялася давати інтерв’ю, хто би не дзвонив. Однак потім мене переконали, що це важливо для історії, щоб пам’ять не вмерла. Адже коли нас не стане, не буде кому розказати цієї історії, бо нікого з нашого покоління не залишиться. Друге і третє покоління зможуть, звичайно, переповідати те, що почули з наших уст, але це не те. При цьому я часто ловлю себе на думці, що мої оповіді вже не є правдивим відтворення того, що сталося, тому часто питаю себе, чи це правда. Чи правда те, що я розказую. Якщо так, то інколи здається, що пережити таке – неможливо. Важко повірити, що хтось взагалі міг таке пережити. Деякі мої друзі одразу померли… А я, хоча і походила з сім’ї, де було практично все, я… Напевно, я вціліла через свою стійкість та опірність. Я скам’яніла вже пізніше. Мусила стати твердою, як камінь, особливо коли повернулася і зрозуміла, що ніхто з рідних не вижив.

Якось я розказувала про Шиндлера. Мою оповідь записували, про що я дізналася лише опісля. Я розказувала про нього у позитивному світлі, бо вважаю, що він на це заслужив. Звичайно, він має багато критиків, які переконані, що я не повинна захищати його, будучи єврейкою. Тим не менше, я вважаю, що він зробив багато доброго. Він справді нас любив, якщо можна так сказати, і робив все, щоб «підсолодити» ті гіркі часи. А найважливіше – він нікого не застрелив, нікого не бив, нікого не вдарив, нікого не називав «Verfluchte Jude» [клятий єврей]. Після цього я отримала повідомлення він такої собі пані Ерб, очільниці фонду «Максиміліан-Кольбе-Верк», в якому вона висловила бажання взяти в мене інтерв’ю, оскільки дуже цікавилася особистістю Шиндлера. Вона прийшла сюди з паном Совою, який був її правою рукою у Польщі. Їх обох вже немає на цьому світі. Я розказала пані Ерб, що Шиндлер гладив мене по голові, давав нам рогалики, відпускав нас в сусідню продуктову крамницю. При цьому охорони не було, нас ніхто не сторожив, але ніхто не втік.

Моє інтерв’ю зі світлинами надрукували в щоденній газеті «Kurze Zeitung» у Німеччині, а саме у Фрайбурзі. Це було початком хорошої дружби. Коли пані Ерб приїжджала до Кракова, вона завжди забігала провідати мене. Вона також запрошувала мене до себе. Був ще один чоловік з того фонду на ім’я Конраді. Якось він приїхав до Кракова і зателефонував мені. Сказав, що прочитав інтерв’ю зі мною і хотів би зустрітися. При цьому він перепитав, чи я готова була зустрітися з німцем, чи у мене не було ментального шраму. Ми домовилися про зустріч у кафе «Jama Michalika». Я запитала, як я його впізнаю, а він відповів: «Я маю Вашу світлину і сам Вас знайду. Будь ласка, сядьте за столиком у першій залі». Він прийшов (красивий елегантний мужчина) з велетенським букетом троянд (їх було десь 20 або 30) та одразу ж, без вагань, підійшов до мене. Вочевидь, впізнав мене по світлині. Він став на коліна, подарував мені троянди зі слізьми в очах і запитав, чи я простягну йому руку для вітання. Я сказала: «Ну, я ніколи раніше цього не робила. Я – єврейка, Ви – німець, але цього разу…» . І простягнула йому руку. В мене самої очі наповнилися слізьми.

Це було сім або вісім років тому. Після цього він приїжджав кожного року, як найкращий товариш. Пізніше він запросив мене до Німеччини. Він оплатив мені відпустку в місті Фульда, запитавши при цьому, чи я зможу слухати німецьку мову, чи зможу терпіти саме звучання мови. Однак по відношенню до нього стіна ненависті давно впала. Я вважала його своїм другом. Він приїжджав до Кракова кожного року по роботі. «Кольбе-Верк» – це фонд, який допомагає немічним і стареньким, зокрема усім тим, хто побував у таборах. Його робота полягала в тому, щоб перевіряти використання коштів. Він завжди приходив до мене з якимись подарунками, а якщо не міг особисто навідатися, завжди щось присилав. Я йому казала, що мені нічого не потрібно, але він все одно лиш повторював, що навіть цим не зможе компенсувати й однієї тисячної з того, що я пережила. Він був молодшим за мене, але пам’ятав війну. Його батько також не служив у війську.

Пізніше я написала в фонд «Кольбе-Верк», що він був першим німцем, з яким я змогла подолати той бар’єр і простягнути руку. Я написала, що він чудова людина, що якби під час війни були такі люди, як він, то й війни не було би. Його дружина переклала мій лист, і його повісили в будівлі фонду. Його сини пишаються своїм батьком. Мій лист висить в них на роботі і вдома. Його дружина написала мені листа вдячності за теплі слова про чоловіка. Він помер два або три роки тому від раку. Вона написала мені, коли мав бути похорон. Хотіла, щоб я приїхала. Замість надсилання квітів, я зробила пожертву в місцевий госпіс. Я тяжко пережила його смерть. Наші зустрічі були для мене справжньою віддушиною. Він був надзвичайною людиною.

Я завжди була міцним горішком. Зі мною завжди все було добре. Я і подумати не могла, що зі мною може щось статися. Аж раптом деякий час тому в мене почала боліти нога. У Кракові на вулиці Дитля, 64 є хірургічне відділення для колишніх в’язнів, яке функціонує за підтримки німецького фонду «Кольбе-Верк».

Я звернулася до д-ра Слізацької, чудової лікарки. Вона серйозно поставилася до моєї проблеми, одразу відправила мене на аналізи, приписала фізіотерапію, навіть замовила якийсь апарат з Німеччини. Вона також переконала мене ходити з тростиною, але це не допомогло. Тоді вона завела мову про операцію, але я навіть не хотіла про це чути. Одного дня вона мені зателефонувала і повідомила, що Німеччина створила лікарську фундацію, яка безкоштовно оперувала колишніх полонених. Потрібно було заповнити якусь анкетку, що я й зробила. Мені повідомили дату операції, але потрібно було їхати в Блакенбург.

Я відписала і ввічливо попросила прооперувати мене в Берліні, бо туди мені було легше добратися. Вони погодилися, але потрібно було чекати майже шість місяців. Мене поселили в красиву квартиру, а сама операція відбулася три дні потому. Яка турбота! Тут мені би довго довелося чекати таких умов. Від самого початку до мене прикріпили фізіотерапевта (поляка, до речі), і через три дні після операції, коли я встала, він постійно був біля мене, вчив мене заново ходити. Там, сім місяців тому, я ходила краще. Зараз, на жаль, знову мушу покладатися на милицю.

Коли моїй внучці Магді було три роки, я ходила з нею на вулицю Баштову, бо там був музичний дитсадок. Потім ми бігли на урок англійської, а після цього – на лижі. У неї були такі манюсінькі лижі. Зараз Магда грає на скрипці Єржи. Я хотіла, щоб вона вивчала фармацевтику, медицину або право, але вона вперлася рогом: «Бабусю, це ти винна. Сама відправила мене в ту школу. Сама цю кашу заварила». Вона вчиться на п’ятому курсі в Музичній академії, спеціальність – диригування і композиторство, і на третьому курсі в Ягеллонському університеті, спеціальність – соціологія. Магда отримала відзнаку як найкраща студентка в Малопольському воєводстві, а також грант від міністра. Вона вільно володіє англійською і німецькою, оскільки навчалася у Старшій школі №6 [школа з поглибленим вивченням мов у Кракові] у класі, де викладали англійською мовою. Після шлюбу [2003] її прізвище Стшелецька-Зільберрінґ. Її чоловік – композитор і викладач Музичної академії.

Я завжди хотіла, щоб Магда переїхала в квартиру на вулиці Мьодовій. Спочатку, коли мені тільки повернули будинок, вони не хотіли. Моя невістка не хотіла. Але зараз, враховуючи, що Казімеж стає фешенебельним районом з найдорожчими квартирами… Зараз ми добудовуємо поверх для внучки. Магда каже, що хоче мати багато кімнат на випадок, якщо ми з чоловіком потребуватимемо догляду…

Мушу визнати, що не ходжу на вулицю Мьодову. Якщо мені потрібно піти в тому напрямку, я обходжу. Не можу. У мене досі перед очима стоїть картинка мами, яка намагається захистити меблі… Я не бачила цього на власні очі, але ця картинка засіла мені в голові, і я постійно уявляю собі цю сцену. А ще сходи… Пам’ятаю, як спускалася вниз на поручнях. Батько зробив такі ручки на них. Вони досі там. І я по них летіла вниз…


Повернутися вгору

Словник

[1] Казімеж: Зараз це район Кракова, який знаходиться на південь від головної площі Ринок, а раніше це було окреме містечко, засноване у 1335 році. Казімеж був названий на честь свого засновника короля Казимира Великого. У 1495 році король Ян Ольбрахт видав указ про переселення євреїв Кракова у Казімеж. З тих часів Казімеж став центром єврейського життя. До 1939 року понад 64 000 євреїв проживали у Кракові, що становило близько 25% загального населення міста. Лише культурно асимільована єврейська інтелігенція мешкала за межами Казімежа. До початку Другої світової війни цей район залишався переважно єврейською дільницею і був місцем знаходження більшості єврейських інституцій, організацій і партій. Релігійне життя краківських євреїв теж зосереджувалося тут. Вони молилися у великих синагогах і численних маленьких приватних молитовнях. У 1941 році євреї Кракова були переміщені з Казімежа в гетто, створене в районі Подгуже. Частина з них там і померли, решта потрапили в табори Плашув та Аушвіц. Переважна частина довоєнних пам’яток, синагог і єврейських цвинтарів Казімежа збереглися дотепер. У районі продовжують функціонувати деякі єврейські інституції.

[2] Кампанія «Cyganeria» (22 грудня 1942 року): Одна з ключових акцій краківського крила Єврейської бойової організації (ZOB), коли кинули вибухівку в німецьку кав’ярню «Cyganeria» у Кракові. Серед її учасників були Долек Лібескінд, Їцхак Цукерман, Єгуда Лібер і Хавка Фольдман. Під час нападу ніхто не загинув, але через кілька днів німецька поліція виявила один з бункерів ZOB. Під час перестрілки було вбито Долека Лібескінда і Єгуду Тенненбаума.

[3] Равенсбрюк: Концентраційний табір для жінок біля містечка Фюрстенберг, Німеччина. П’ятсот в’язнів, яких перевезли туди з табору Заксенгаузен, почали будівництво на початку 1938 року. Вони збудували 14 бараків і допоміжних приміщень, а також невеликий чоловічий табір, який був повністю відокремлений від жіночого. Будівлі були оточені високою стіною та колючим дротом під напругою. Перших депортованих, близько 900 німецьких та австрійських жінок, перевезли туди 18 травня 1939 року, за ними – 400 циганок з Австрії. Наприкінці 1939 року, оскільки до табору постійно прибували нові групи, кількість полонених уже налічувала близько 3000. З розгортанням війни в табір відправляли людей з двадцяти різних країн. Непрацездатних осіб переводили в табори Укермарк або Аушвіц і потім відправляли в газові камери. Частина померла під час «медичних» експериментів. Станом на кінець 1942 року кількість в’язнів у таборі становила 15 тисяч, а до кінця 1943 року, з прибуттям груп з Радянського Союзу, досягла 42 тисяч. За час існування табору в ньому побувало приблизно 132 тисячі жінок і дітей, з них 92 тисячі були вбиті. У березні 1945 року есесівці вирішили перемістити табір. Відповідно, у квітні всі, хто могли йти, вирушили в марш смерті. 30 квітня 1945 року ті, хто пережив табір і марш смерті, були звільнені радянськими військами.

[4] Judenfrei/ Юденфрай (Judenrein/ Юденрайн): З німецької – «вільний (очищений) від євреїв». Цей термін був створений нацистами в Німеччині в рамках плану, який називався «Остаточне розв’язання єврейського питання», націленого на «створення Європи, вільної від євреїв». Термін «Judenrein/Judenfrei» у нацистській термінології означав знищення євреїв і використовувався для позначення території (міста або регіону), з якої всіх євреїв вивезли в табори смерті або табори примусової праці. Цей термін став усталеним в офіційній та неофіційній нацистській риториці, зокрема на території окупованої Польщі.

[5] Гетто в Подгуже: У 1939 році в Кракові мешкало близько 60 тисяч євреїв. Після захоплення міста німцями почалися масові переслідування. Євреям наказали покинути місто в квітні. Близько 15 тисяч отримали дозвіл залишитися. 21 березня 1941 року в районі Подгуже було створене гетто. Близько 8 тисяч людей з приміських територій переселили туди восени. В гетто функціонували три лікарні, сиротинці, будинки для людей похилого віку, кілька синагог та одна аптека – все це під керівництвом поляка. Підпільні єврейські організації почали функціонувати у 1940 році. Напад на німецьких офіцерів у клубі «Cyganeria» відбувся 22 грудня 1942 року. Масове знищення мешканців почалося у 1942 році: 14 тисяч депортували в табір Белжець, багатьох вбили на місці. Зменшене в розмірі гетто поділили на дві частини: зона А була призначена для тих, хто працював; зона В – для непрацездатних. Гетто ліквідували в березні 1943 року. Мешканців зони А депортували в табір Плашув, а зони В – в Аушвіц. Після війни до Кракова повернулися близько 3 тисяч євреїв.

[6] Табір Плашув: Розташований біля Кракова, спочатку це був табір примусової праці, який пізніше перетворили на концентраційний табір. Будівництво табору почалося влітку 1940 року. У 1941 році табір розширили і туди завезли перших євреїв. Місце, обране під табір, охоплювало територію двох єврейських цвинтарів. До ліквідації гетто в Подгуже (Краківського гетто) 13-14 березня 1943 року і перевезення решти євреїв у Плашув у таборі знаходилося близько 2 тисяч в’язнів. Опісля ця кількість виросла до 8 000. До другої половини 1943 році населення табору зросло до 12 тисяч, а станом на травень-червень 1944 року кількість постійних в’язнів становила 24 тисячі (кількість тимчасових в’язнів залишається невідомою), серед яких – 6-8 тисяч євреїв з Угорщини. До середини 1943 року всі ув’язнені в таборі примусової праці Плашув були євреями. У липні 1943 року була створена окрема секція для польських в’язнів, яких відправили в табір за порушення законів німецької окупаційної влади. У лютому 1943 року комендантом табору Плашув був призначений Амон Ґьот, який зробив умови перебування нестерпними. Він обіймав цю посаду до вересня 1944 року, коли його арештували есесівці за розкрадання майна з таборових складів. З просуванням росіян все далі на захід німці почали систематичну евакуацію таборів примусової праці, які знаходилися на їхньому шляху. З табору Плашув багато сотень відправили в Аушвіц, інших – на захід в табори Маутгаузен і Флоссенбюрг. 18 січня 1945 року була здійснена евакуація табору у формі маршів смерті, під час яких тисячі полонених померли від голоду або хвороб. Тих, хто був заслабкий йти, розстрілювали. Останніх в’язнів перевели в Німеччину 16 січня 1945 року. У Плашуві утримували понад 150 тисяч цивільного населення .

[7] Оскар Шиндлер (1908-1974): Один з «Праведників світу», який під час нацистських переслідувань врятував життя понад 1200 польських євреїв. Шиндлер народився у містечку Цвіттау (Судетська область, Чехословаччина). Після анексії Судетської області німцями він служив у розвідувальній службі адмірала Канаріса. Після захоплення Польщі Німеччиною він покинув службу і заснував фабрику у Кракові, яку пізніше перетворили на завод боєприпасів. Шиндлер використовував цей завод для порятунку євреїв від таборів смерті. Він зробив так, щоб його робітників, а також робітників трьох сусідніх заводів, яких ось-ось мали депортувати, позначили як в’язнів, що виконують надзвичайно важливу роботу. Йому часто доводилося підкуповувати есесівців та інших німецьких чиновників, щоб ті закривали на це очі. Після війни Шиндлер емігрував в Аргентину, де купив ферму, але в 1956 році повернувся до Франкфурта. У 1962 році Шиндлер був ушанований імені «Праведник світу» ізраїльською владою, а в 1967 році отримав премію миру від Міжнародного товариства імені Бубера в Лондоні. Рік після цього Шиндлер отримав від уряду Західної Німеччини найвищу цивільну нагороду «Verdienstkreuz Ersten Ranges» (Хрест Заслуги 1-го класу) і невелику пенсію. Шиндлер був римокатоликом. Він помер у місті Гільдесгайм і, відповідно до його останнього бажання, був похований в Єрусалимі на латинському кладовищі на горі Сіон.

[8] Марші смерті: Примусова евакуація в’язнів концентраційних таборів у Східній Європі за наказами Гітлера з січня 1945 року, напередодні радянського вторгнення. Полонених вишиковували в похідні колони або перевозили в вагонах для худоби в напрямку Німеччини. Хворих і немічних розстрілювали на місці. В’язні потерпали від холоду, голоду і жорстких умов, тому багатьох чекала смерть від кулі в дорозі. Загалом, з 700 тисяч відправлених у такі марші одна третя загинули. Німці частково евакуювали в такий спосіб табори Аушвіц, Штутгоф і табір примусової праці Hasag у місті Ченстохова.

[9] Граф Фольке Бернадот (1895-1948): Віце-президент шведського Червоного Хреста у 1945 році; спробував добитися перемир’я між Німеччиною і союзниками. Безпосередньо перед закінченням Другої світової війни Бернадот керував рятувальною операцією, в рамках якої переважно (але не тільки) датські та норвезькі в’язні з нацистських концтаборів були транспортовані в шведські лікарні. 27 тисяч людей було врятовано в такий спосіб, багато з них – євреї.

[10] Амон Ґьот (1908-1946): Народжений у Відні (Австрія), Амон Ґьот вступив до лав австрійського відділення Нацистської партії у 1930 році. Того ж року він вступив до лав СС. Ґьот був зразковим офіцером, за що в серпні 1942 року його призначили на важливий пост в рамках Aktion Reinhard (Операція Рейнгард) – операція СС, спрямована на винищення понад двох мільйонів польських євреїв. Після війни, у 1946 році, Національний верховний трибунал Польщі визнав Ґьота винним у вбивстві десятків тисяч людей. Того ж року його повісили.

[11] Управління громадської безпеки, UBP: В народі його називали УБ, а його агентів – убешниками. Управління було офіційно створене з метою захисту інтересів національної безпеки, але насправді функціонувало як орган, головне завдання якого полягало в знищенні всіх форм опору під час становлення і вкорінення комуністичної влади в Польщі. УБ було створене у 1944 році. Його відділення з’явилися одразу після окупації Червоною армією польських земель на захід від річки Буг. Першими чиновниками УБ були комуністичні активісти, підготовлені НКВД, колишні солдати Народної армії і члени Польської робітничої партії (ППР). Багато з них були колаборантами з часів німецької окупації і злочинцями. Вище керівництво формувалося з офіцерів НКВД. Першочерговим завданням УБ було знищити всі підпільні організації з західною орієнтацією. У 1956 році була створена Служба безпеки, куди перевели багатьох колишніх офіцерів УБ.

[12] Ягеллонський університет: Польською мовою – Uniwersytet Jagiellonski. Це університет у Кракові, заснований у 1364 році Казимиром ІІІ, який дотепер зберігає високі стандарти освіти. У 19-му столітті університет назвали Ягеллонським, щоб вшанувати династію польських королів. (Джерело: http://en.wikipedia.org/wiki/Jagellonian_University)

[13] Кампанія Гомулки: Кампанія, спрямована на звільнення євреїв, які працювали у Міністерстві внутрішніх справ, армії і центральному апараті. Поштовхом до запуску кампанії була участь країн соціалістичного блоку у ближньосхідному конфлікті на арабському боці, у зв’язку з чим Москва замовила чистки в державних інституціях. 19 червня 1967 року на профспілковому з’їзді тодішній перший секретар Польської об’єднаної робітничої партії [PZPR], Владислав Гомулка, звинуватив євреїв у відсутності вірності державі, а також у тому, що вони відкрито демонстрували свою радість через перемогу Ізраїлю у Шестиденній війні. Це стало початком чисток серед журналістів і людей інших творчих професій. Польща також розірвала дипломатичні відносини з Ізраїлем. 8 березня 1968 року у Варшавському університеті відбувся протест. Міністерство внутрішніх справ відреагувало шляхом запуску прес-кампанії та організації демонстрацій на заводах та інших робочих місцях, під час яких викрикували антисемітські лозунги, націлені також проти інтелігенції, і звучали звинувачення в сторону сіоністів і порушників спокою. Після березневих подій чистки на ґрунті національності і раси були проведені в усіх державних установах, від заводів до університетів. Було також введене поняття «сімейна відповідальність» (наприклад, по відношенню до людей, які були одружені з євреями). Євреї були змушені емігрувати. У період з 1968 по 1971 рік 15-30 тисяч євреїв виїхали з Польщі. Їх позбавили громадянства і права на повернення.