Відень, Австрія
Ми з Сильвією Сегенрайх провели цікаве та насичене післяобіддя. У віці 76 років вона сповнена енергії та життєрадісності і радо переповіла мені свою історію у своїй вишуканій квартирі, розташованій у середмісті. Сильвія має швидке мовлення, надзвичайну пам’ять і вміло приправила свою історію численними жартами. Різниця поколінь взагалі не відчувалася. Наше спілкування проходило невимушено, як між двома давніми друзями.
Інформація про інтерв’ю
Оповідач: Сильвія Сегенрайх
Інтерв’юер: Артур Шнарх/ Таня Екштайн
Час проведення інтерв’ю: травень 2002 року/ грудень 2007 року
Місце: Відень, Австрія
Моя родина
Я народилася у 1926 році в Чернівцях, що на Буковині [1]. Чернівці (нім. Czernowitz) входили до складу Австро-Угорщини до 1918 року. Мої батьки, відповідно, були старими австрійцями і жили в Австрії. У 1918 році, після Першої світової війни і розпаду Австро-Угорської імперії, Чернівці відійшли до Румунії. У 1940 році місто стало частиною Росії, у 1941 році – повернулося до Румунії, знову стало частиною Росії у 1944 році, а з 1991 року – входить до складу незалежної України.
Мій дідусь по маминій лінії називався Тобіас Шмуль, а бабуся – Рівка Реттер. Вони жили в селі Бояни [теперішня Україна], де мали велику господарку. У період між 1914 і 1918 роками, під час Першої світової війни, дідусь з бабусею втекли з Буковини до Відня разом з дітьми. Дідусь і бабуся по татовій лінії також у цей час жили у Відні зі своїми дітьми, але ще не зналися з маминими батьками. Після Першої світової війни вони повернулися на Буковину. Дідусь Тобіас помер від іспанського грипу в дорозі, тому я його не застала.
У дідуся з бабусею було восьмеро дітей – п’ять синів і три доньки. Усі вони виросли в Боянах. Я зростала з цими тітками і дядьками. Після Першої світової війни у 1918 році більшість з них не повернулися в Бояни, а натомість оселилися в Чернівцях. Навіть бабуся залишилася в Чернівцях, оскільки дідусь відійшов в інший світ. Двоє синів, Герман і Мойсей, залишилися в маєтку в Боянах. Потім вони його розділили, і Мойсей придбав інший маєток у Рідківцях [Rarancze, теперішня Україна] – містечко поблизу Чернівців. У дитинстві я часто їздила в Бояни, а звідти й до Рідківців недалеко.
Дядько Герман, якому належав маєток у Боянах, одружився з Тіною Реттер, двоюрідною сестрою по маминій лінії. На нього працювало багато робітників. Протягом тижня він жив у Боянах, а на вихідні приїжджав у Чернівці до рідних. Його доньки Міріам і Сідоні зараз живуть у Тель-Авіві [Ізраїль]. Вони пережили Голокост у Придністров’ї [2], але залишилися повністю паралізованими. Одна з них досі майже не рухається, хоча від Голокосту сплило стільки часу. Жодна з них не вийшла заміж і не має дітей.
Дядько Мойсей був одружений на тітці Фріді. Вони мали сина і дочку, які зараз живуть в Ізраїлі. Син названий Тобіасом на честь діда, але в Ізраїлі його називають Тув’є. Шмулем (Shmul) його також вже не називають, а радше Шмуелі (Schmueli). Доньку звати Роза. Тобіас живе в Реховоті, а Роза – в Рамат-Гані. Тобіас такого ж віку, як я, а Роза – на два чи два з половиною роки молодша. У Тобіаса троє синів, які народилися в Ізраїлі та всі одружені. У Рози двоє синів, які також народилися в Ізраїлі та є одруженими. Бабуся, сім’я Мойсея та моя сім’я мешкали на вулиці Моргенбессергассе (Morgenbessergasse). Румунською ця вулиця називалася Доброгей (Dobrogei). Після того як помер дідусь, Мойсей збудував для бабусі маленький будиночок, де вона жила аж до своєї смерті в 1934 році. Я часто її відвідувала, бо ми жили на одній вулиці. Під час війни Мойсей та Герман зі своїми родинами були у Придністров’ї, а саме в Могильові та Джурині, у трудових таборах. Дядько Герман помер у Могильові. У 1944 році, як тільки стало можливо, Мойсей з дружиною та дітьми повернувся з Придністров’я до Чернівців. У 1945 році, після того як росіяни вторглися в Чернівці вдруге, він зміг втекти до Румунії з дружиною та доньками. Він не молодшав і незабаром іммігрував зі своєю родиною в Ізраїль. Вони з дружиною померли там.
Освальд був найстаршим. Він був юристом і одружився на двоюрідній сестрі по матері, дівоче прізвище Реттер. Я забула її ім’я, оскільки ніколи не знала її особисто. Я лише раз бачила Освальда, коли він якось приїхав до нас у гості в Чернівці, ще коли бабуся Рівка була живою. Це було в 1930-х роках. Старша дочка Міріам народилася в 1913 році. Коли вона була ще зовсім маленькою, під час Першої світової війни, її сім’я втекла, як і всі інші, до Відня. Їх наступний син Пауль народився у Відні. Міріам не повернулася до Чернівців після Першої світової війни і поїхала натомість до Праги, де дядько Освальд працював суддею. Вони проживали в Празі до 1938 року. Усі, крім Пауля, були депортовані в гетто Терезієнштадт [3] під час Голокосту. Коли німці напали на Чехословаччину в 1939 році, Пауль втік до Англії, а потім до Палестини. У Палестині він служив у британській армії, а відразу після війни повернувся у військовій формі в Прагу шукати сім’ю. Він сподівався їх знайти, але їх уже не було на цьому світі. Тільки Міріам пережила війну. Вона була одружена з неєвреєм, але вони все одно опинилися в гетто Терезієнштадт. Я мала можливість познайомитися з її чоловіком; він був поважною людиною. У них була дочка Сьюзі, яка вже померла, і два сини. Старшого звали Паульом. Його донька живе в Австралії і також одружена з іновірцем. Пауль помер два роки тому в Чехії, де все ще живе наймолодший син. Мій двоюрідний брат, теж Пауль, вивчав медицину в Англії та живе в Австралії.
Наступним братом моєї матері був Герман. У 1912 чи 1913 році (не пам’ятаю точно, коли саме) з ним стався нещасний випадок з трактором, і довелось ампутувати йому ногу. Коли росіяни прийшли на Буковину під час Першої світової війни, а це було в 1914 році, Герман залишився у маєтку, сказавши, що хтось повинен доглядати за ним. Тоді молодший брат Йозеф сказав: «Я не покину його самого. Я залишусь з ним». Коли прийшли росіяни, їх обох депортували до Росії. Я не знаю, куди саме. Лише знаю, що їх розлучили. Йозеф працював у магазині тканин у невеликому містечку. Герман мав протез ноги і працював у фермера. Жоден з них не знав, де інший. Так мені розповідали. Одного разу фермер з села зайшов до магазину тканин, де працював Йозеф, і хотів придбати якісь речі. Він знав власника магазину і запитав, хто такий Йозеф. Той відповів, що він біженець чи щось подібне, але дуже порядний хлопець. А фермер сказав, що у нього теж живе такий: добре поводиться, порядний, але не має ноги. Йозеф почув це і запитав у фермера ім’я його робітника. Так брати знову знайшли один одного. Після війни їм вдалося повернутися на Буковину. Герман не одружився і, ймовірно, працював у сфері сільського господарства. У 1929 році, під час економічного занепаду, Йозеф іммігрував до Америки. Він поїхав до Філадельфії і там створив імперію в ювелірному бізнесі. Він був дуже доброю людиною і допомагав грошима багатьом членам родини. Я бачила один раз цю імперію. Це було наприкінці 1961 року. Моя сестра в той час жила в Нью-Йорку. Я приїхала до неї в гості, і ми поїхали до Філадельфії, щоб побачитися з дядьком Йозефом. Я думала, що він неодмінно буде одягнений, як мільйонер, але він все ще носив черевики з Чернівців, і навіть його костюм виглядав досить скромно. У той час йому було під 60 (він народився у 1902 або 1903 році). Його дружина, американка, командувала ним. У них був син. Пізніше до мене дійшли новини про смерть дядька Йозефа.
Наймолодшим братом був Рудольф. Він довго жив зі своєю матір’ю. Я досі це пам’ятаю. Насправді, він не мав належної професії. Не знаю чому, але під час Першої світової війни він все ще був «дитиною». Коли його батько помер, він залишився з матір’ю. Мій тато залучив його до нашого бізнесу. Потім він одружився з Шарлоттою з Бессарабії, і у них народилася донька Рівка. Їх також депортували до Придністров’я, де дядько Рудольф помер. Його дружина та дитина повернулися на Батьківщину, а потім іммігрували до Ізраїлю. Шарлотта померла в Ізраїлі. Рівка відокремилася від усієї родини. Вона знайшла нового чоловіка і зникла. Ніхто в родині не знає, де вона. Вона розірвала всі зв’язки з родиною.
Далі йдуть сестри моєї матері. Найстаршою була Джетті. Вона була одружена з Ісааком Герцігом, який працював на цукровому заводі. Вони жили в Чернівцях і мали двох дітей, доньку Тею та сина Фрідля. Тея була на шість років старша за мене, а Фрідль – на два роки молодший. На жаль, він мав фізичні вади. У нього було нормальне обличчя, але дуже велика голова і занадто короткі руки і ноги. Він був дуже розумним і навіть ходив в академічний ліцей. Ісаак не пережив Придністров’я. Джетті з дітьми іммігрувала до Палестини після війни. Тея відійшла в інший світ у середині 1990-х. Фрідль теж вже помер.
Друга сестра була Малі, або Мальза, як її називали. Вона була одружена з Артуром Дауером з Польщі. Не знаю, з якого польського міста він був родом. Вони також мешкали в Чернівцях і володіли фабрикою чоловічих головних уборів. Його матір звали Сильвія, і на той момент вона вже померла. Мене назвали на її честь, оскільки обидві мої бабусі були ще живі, а у Дауерів були самі хлопці. Мама розказувала, що коли я ще була дитиною, і ми зустрічалися з родиною дядька, вони називали мене «Мамеле, мамеле!» («Мамуся»). Вони так казали, бо в мене таке ж ім’я, як в їхньої мами! Тітка Мальза і дядько Артур пережили війну в Придністров’ї зі своїми синами Мартіном та Фрідріхом. Потім вони повернулися до Чернівців, але коли знову прийшли росіяни, втекли до Румунії і прожили там деякий час. Артур помер у Румунії. Це було в 1950-х, але коли саме, не можу сказати. Мальза іммігрувала в Ізраїль разом із синами. Мартін був лікарем у Хайфі, а зараз на пенсії. Він одружений на лікарці, яка також родом з Буковини. У них є дочка, яка також працює лікаркою. Фрідріх живе в Тель-Авіві. Він одружений, але дітей не має.
Мою маму звали Софі Шмуль. Я думаю, вона народилася у 1897 році або трохи раніше. Я точно не знаю, тому що вона завжди применшувала свій вік. Вона завжди казала, що народилася у 1900 році, однак тітка сказала мені, що це неправда. Але це не має значення! Як і її брати та сестри, мати народилася в Боянах, втекла з родиною до Відня у 1914 році, а у 1918 році повернулася до Чернівців. Мій батько був другом її брата Мойсея. Так вони і познайомились. Батька звали Пінкас Пауль Енглер.
Родина мого батька володіла льодозаводом у Чернівцях. Енглери були відомою родиною. Якщо Ви поговорите з людьми мого покоління з Чернівців, вони всі знають родину Енглерів. Мого діда звали Фейвел Енглер, а бабусю – Мінна Енглер (дівоче прізвище – Ейєр). Я знала одну з сестер бабусі. Здається, її звали Рахель. Вона жила в Чернівцях і була вже дуже старою, старшою за бабусю. Коли її не бачила (а це було один чи два рази), вона завжди сиділа.
Дідусь та бабуся мали у власності льодозавод і льодовні в Чернівцях. Мені сказали, що спочатку дід був бляхарем. Після одруження і народження старшої доньки Фанні він поїхав до Нью-Йорка. Тоді була така мода – їхати до Америки, щоб заробити гроші! Через рік бабуся (а вона була дуже красивою жінкою) сказала: «Він живе там, я живу тут. Так не має бути». І вона залишила ще зовсім маленьку доньку з батьками і послідувала за чоловіком до Америки. Дідусь був трудягою, але при цьому трохи скупим. Бабуся також трохи працювала в Америці. Вона вміла шити, але не хотіла жити лише роботою, тому одразу заснувала клуб «Буковина». Але тоді дідусь сказав: «Я приїхав до Америки, щоб заробляти, а не витрачати». В якийсь момент бабуся сказала дідусю: «Фейвеле, коли ми вже повернемося додому? Я хочу додому. У мене зубів вже не буде, коли ми нарешті надумаємо. У нас достатньо грошей, і ми зможемо з ними щось придумати». Ось так для них все і почалося. Вони побудували будинок і завод в Чернівцях і поволі, маленькими кроками прокладали собі шлях нагору. Коли я народилася, у дідуся з бабусею вже була велика садиба з чотирма будинками, льодозавод і льодовні. Коли дідусь помер у 1929 році, бабуся продовжувала жити в своєму будинку.
У льодовнях зберігався природний лід. Взимку його вирізали на річці Прут, а влітку продавали. Коли взимку привозили лід, спочатку з ним працювали каменярі, оскільки природний лід, зрозуміло, не був рівним. Його розрізали і потім формували у блоки. Потім їх обробляли і зберігали так, щоб між ними не було повітря. Так лід краще зберігався. Влітку робітники приходили до льодовень о четвертій ранку, відчищали крижані блоки, а потім продавали їх. Влітку лід також виготовляли хімічним способом на льодозаводі. То були квадратні крижані блоки. Мені здається, я бачила подібні брили льоду, коли приїжджала до Відня. Існував закон, відповідно до якого м’ясники могли використовувати лише штучний лід для охолодження м’яса. Природний лід не танув довше, ніж ті блоки, але з гігієнічних міркувань не дозволялося тримати м’ясо в природному льоді. Але м’ясники часто змішували природний лід зі штучним. Брали трохи того, трохи того.
Мій батько працював на фабриці діда, але з часом він розпочав свою справу і створив власну льодовню. У нас також були стайні для коней. Там було від 20 до 30 коней. І корови у нас були. Кожен день вози, запряжені кіньми, доставляли лід клієнтам – м’ясникам, готелям і навіть приватним покупцям, які були нашими постійними клієнтами.
У нас було багато робітників. Це були робітники з сіл, переважно русини. Вони працювали на нас роками. Лід взимку не був потрібний, тому наші кінні повозки перевозили алкоголь з Бессарабії на завод спиртних напоїв у Чернівцях. Завод називався «Перес», чи то так називали власника. Я вже не пам’ятаю. Навесні та восени кінні повозки мого батька перевозили будівельні матеріали для будівельних підприємств. Робітники були зайняті цілий рік. Вони мешкали в кімнатках, що розташовувались над стайнями. На такі свята, як Різдво, в наш маєток приїздили їхні родини, щоб відсвяткувати разом з ними.
Фанні, первісток моїх дідуся та бабусі, жила в Чернівцях і вийшла заміж за пана Ріппеля. У них було два сини – Шноппі (так його називали; справжнього імені я не знаю) і Луї. Він вивчав ювелірну справу, працюючи підмайстром у Чернівцях. Пан Ріппель постійно їздив туди-сюди між Аргентиною та Чернівцями. Потім Луї також поїхав до Аргентини, до Буенос-Айреса, і Фанні вирушила за ними. Але вона повернулася до Чернівців – це було таке собі їждження туди-сюди. Коли на Буковині настали темні часи, вона залишилася в Аргентині зі Шноппі, і я її більше ніколи не бачила. На початку 1950-х, коли мої батьки були ще живі, Луї приїжджав до Відня з дружиною. Він також часто їздив до Ізраїлю, але їх вже немає на цьому світі.
Наступною дитиною була Берта. Вона вийшла заміж за Леона Лутвака. Вони тримали магазинчик делікатесів на Темпельгассе в Чернівцях. Вже тоді вони завозили товари з-за кордону. Це був справді неймовірний магазин! На жаль, дочка Сильвія померла у віці 20 років у Чернівцях. Вона хворіла на лейкемію, якщо не помиляюся. Берта і Леон були депортовані до Придністров’я у 1941 році. Вони пережили Голокост і повернулися в Чернівці, але втекли до Бухареста, коли росіяни знову встановили свою владу в Чернівцях. Я з ними там пізніше бачилася. Потім вони поїхали до старшої сестри Фанні в Аргентину і там залишилися до кінця свого життя.
Наступною сестрою була Джетті. Вона вийшла заміж за Мойсея Горовіца. Мойсей Горовіц був родом не з Буковини, а з Румунії, але вони жили в Чернівцях. У них народився син Отто. До Другої світової війни Отто вчився в Академії військово-морських сил в Італії. Коли Муссоліні почав «загравати» з Гітлером, Отто переїхав у Бухарест. Він працював кимось на великому заводі в Бухаресті і заручився з донькою власника. Вони хотіли побратися, але в 1940 році в Чернівці прийшли росіяни [радянські війська окупували Чернівці з червня 1940 до літа 1941 року]. Отто благав своїх батьків приїхати до Бухареста, але батько сказав, що хоче спершу спродати все своє майно. Тоді Отто поїхав до Чернівців забрати матір. Спочатку, коли росіяни тільки встановили свою владу, все ще можна було в’їжджати і виїжджати. Але на момент, коли Отто хотів виїхати з матір’ю до Бухареста, росіяни вже все заблокували. Вони не змогли вибратися. Отто заплатив прикордоннику чималі гроші, щоб той перевіз їх через кордон, але натомість той привіз їх безпосередньо в НКВС (рос. НКВД) [4]. Їх заарештували та відправили до Сибіру. Моя тітка вижила, а от Отто там помер. Це жахливо. Після війни тітка Джетті знову знайшла свого чоловіка Мойсея. Потім вони втекли в Аргентину до сестер.
Нетті, наступна сестра, була заміжня за паном Крафтом. Я знала про них лише з історій, оскільки вони виїхали в Аргентину в 1927 або 1928 році. Мати казала мені, що вони хотіли вдочерити мене і взяти з собою, оскільки не могли мати власних дітей. Але хто так просто віддасть свою дитину? Я ніколи їх не бачила, оскільки ніколи не була в Аргентині. Вони вже, звичайно, давно померли.
Сало Енглер, брат мого батька, був одружений з Паулою Хох. У них була донька Міріам, яка зараз живе в Ізраїлі. Сало помер зовсім молодим, думаю, у 1933 році. Я тоді ще була дитиною. Він познайомився з Паулою у Чернівцях. Сало працював на льодозаводі. Три брати (Сало, Пінкас та Ісідор) і бабуся були його власниками. Мій батько відкрив власну льодовню і транспортний бізнес. Коли Сало помер, його доньці було три-чотири роки. На жаль, у нього була лейкемія. Вони навіть поїхали до Відня через лейкемію, але це не допомогло. Тітка Паула і Міріам також були депортовані до Придністров’я у 1941 році. Вони вижили та повернулися у Чернівці в 1944 році, а коли прийшли росіяни, переїхали до Палестини.
Наймолодшим братом був Ісідор. Ісідор також був співвласником дідового заводу. Його депортували до Придністров’я в 1941 році. Він одружився пізно, після війни. Дружину звали Маня Купперман. У них не було дітей. Коли росіяни повернулися до Чернівців, вони втекли з моєю бабусею до міста Ясси в Румунії. Мені здається, що дядько та його дружина залишили Ясси і подались до Відня у 1958 році. Вони навіть подумували про те, щоб емігрувати до Ізраїлю, але Маня не хотіла там жити. Вона мала заможного брата в Нью-Йорку і хотіла поїхати до нього. Деякий час вони жили у Відні, потім поїхали до Нью-Йорка. Не знаю, що Ісідор робив в Америці. Напевно, десь працював. Вони обоє давно покійні.
Дитинство
Мої батьки побралися у 1922 році в Чернівцях, а мій брат народився у 1923 році. Німецьке ім’я мого брата – Теобальд; на їдиші його називають Туві в честь батька моєї матері, який помер від іспанського грипу в 1918 році. Теобальд – дуже німецьке ім’я; моя мати усвідомлювала себе австрійкою і любила все німецьке, як от літературу. Коли я була дитиною, вона іноді плакала. Я запитувала: «Мамо, що не так? Що сталося?». Тоді вона відповідала: «Сьогодні річниця смерті імператора Франца Йосифа». «Ви цим опечалені?» – не вгавала я. А вона: «Тобі не зрозуміти. Він був нам, наче батько». А моя мати не була простачкою! Ми мали багато книг Шиллера, Гете та багатьох інших німецькомовних авторів. У моїх батьків було також багато підписок на румунські газети. Щоразу, коли приходила газета, мама брала її і закривалася в своїй кімнаті. Нам не дозволялось її турбувати. Вона дуже багато читала.
Ми називали мого брата Тео, а не Теобальдом. Коли він народився, у моїх батьків була квартира на вулиці Російській, RussischeGasse. Я народилася в Чернівцях у 1926 році на MorgenbesserGasse – це німецька назва вулиці, на якій ми жили. На їдиші моє ім’я – Сура, що означає Сара. Я виросла у будинку з великим подвір’ям. Саме там знаходилася льодовня. Поміщався навіть весь наш транспорт. Двір справді був величезним.
Коли я була маленькою, то ходила в дитячий садок. Коли я поверталася додому з дитсадка, я обідала, а тоді гралася на вулиці чи у нашому подвір’ї. На подвір’ї завжди було повно дітей. Влітку батько висипав для нас віз з піском, і ми гралися в піску, наче на пляжі. Потім я пішла у початкову школу, де навчалося багато інших єврейських дітей. У мене була однокласниця, яку також звали Сильвія Енглер, але ми не були родичками. Нас називали Сильвія Енглер №1 та Сильвія Енглер №2.
Ми завжди зверталися до батьків, дядьків і тіток у третій особі: «Якщо мама дозволить; якщо тато захоче…» тощо. Саме так тоді говорили. Так нас виховували, і не було жодних винятків. Не було фамільярного «ти». Я продовжувала так говорити, навіть коли ми вже жили в Бухаресті після війни, і я була заручена. Моя тітка Берта теж тоді жила в Бухаресті. Вона сповідувала сучасні погляди і сказала мені: «Скажи мені, чи не пора тобі почати нормально звертатися до батьків?». Я поняття не мала, про що вона! «Що тітка має на увазі?» – запитала я. Вона мені відповіла: «Не кажи «що тітка має на увазі?». Натомість «що ти маєш на увазі, Берто?». Але я звикла говорити з батьками, тітками і дядьками саме так. Ця звичка була глибоко вкоріненою. Насправді, мої батьки не були суворими; це не мало з цим нічого спільного. У нас були ідеально теплі і люблячі взаємини.
Моя мати вважала, що потрібно допомагати бідним. Нужденні євреї приходили до нас щодня, іноді навіть християни та цигани, і вона кожному щось давала. Вона могла допомагати навіть тим, хто нічого не просив, якщо знала, що вони потребують. У неї завжди була «відкрита кишеня».
Моя сім’я була релігійною. Мій батько накладав на себе тфілін [5], як і пізніше мій брат після бар-міцви [6]. Ми святкували Песах і проводили Седер [7] дуже по-традиційному. Ми жили строго кошерно, і якщо служниця коли-небудь використовувала для молочних продуктів ніж, призначений для м’яса, то такий ніж негайно забирали і закопували в землю на три дні. Мій батько не завжди ходив в кіпі [покриття для голови]. Але на свята він, звичайно ж, завжди її вдягав. Ми також відмічали Шабат [8]; саме тоді читається Кідуш [9]. Іноді ми також ходили до родичів на свята, але зазвичай вони приходили до нас, оскільки в нас було багато працівників, і моя мама воліла залишатися вдома. Вони працювали по суботах, незважаючи на Шабат. А що було вдіяти? Це призвело б до величезних фінансових втрат. Діти завжди отримували новий одяг на Високі Свята [10], а святкування були дуже традиційними. У нашому районі було близько 15 шуль (синагога на їдиші); це було багато. Навіть біля нас була невелика синагога, де ми мали зарезервовані місця, але на свята ми туди не ходили. Там був даян [рабинський суддя], але жодного ребе [рабин на їдиші]. На свята Томбі Холл орендували. Він був велетенським, і багато людей ходило туди. Ми не жили в єврейському кварталі, але моя бабуся жила недалеко звідти. Звичайно ж, там можна було побачити кафтани [традиційний одяг] та пейси [11], особливо на Шабат. Я маю на увазі JüdischeGasse – вулицю Єврейську. Саме так вона називалася. У чотирьох будинках бабусі мешкало двадцять родин; усі вони були євреями. Вона здавала квартири лише євреям. Були також дешевші квартири на першому поверсі. Там мешкали релігійні сім’ї з шістьма, сімома чи навіть вісьмома дітьми. Я сама бачила. Чоловіки завжди носили капелюх і пейси, але не білі шкарпетки. Це стосувалося лише бідних людей. Люди допомагали їм! Головний рабин з Великої Синагоги, Марк, був сучасним рабином. Його спіткала така ж доля, як і мого брата.
Два рази на тиждень до нас з братом приходив меламед [12] і навчав нас релігії і читанню (але не письму) на івриті. Меламед приходив окремо до мого брата та окремо до мене. Я не хотіла сидіти поруч з ним, тому що від нього смерділо часником. Я завжди говорила: «Він повинен сидіти там, а я сидітиму тут! Він смердить, мамо, смердить. Я не можу біля нього сидіти!». Але ми вчилися. Перед своїм тринадцятим днем народження мій брат готувався з меламедом до бар-міцви. Йому було тринадцять, мені – десять. Я знаю, що бар-міцва відбулась у шулі, але не пам’ятаю, у якій з них. Ми гарно відсвяткували всією родиною. Моя родина була дуже великою. Коли всі збиралися зі сторони матері і батька, було дуже багато людей. Лише по маминій лінії було 14 онуків. А ще ж були усі тітки, дядьки та двоюрідні брати/ сестри батьків! Гарно було.
Мама теж працювала. Взимку діти допомагали протягом всього тижня. Коли був лід, ми працювали також по суботах і неділях. Ніхто не знав, коли зійде лід; це могло статися за одну ніч. Могла прийти тепла течія, і тоді всьому кінець. Ми ніколи не знали, як довго триватиме зима, тому батько хотів назбирати в льодовнях якомога більше льоду. Ми завжди жили під тиском, що може потеплішати, і лід в річці розтане. Ми возили лід з Пруту кінними підводами, але батько наймав також інших людей, які мали вози для перевезення льоду. Вони отримували чек за кожне відвантаження, і коли ми з братом приходили додому зі школи, мама зазвичай стояла надворі у хутряній шапці (було страшенно холодно) і роздавала чеки. Тоді ми залишали свої шкільні портфелі в будинку і також ставали роздавати чеки. Мій батько, як правило, платив наприкінці тижня. Деякі робітники думали, що можуть обдурити нас, дітей. Спочатку вони приходили за одним чеком, а потім поверталися, намагаючись отримати ще один. Але нас проінструктували: спочатку відвантажують, потім даємо чек.
Влітку наші приватні клієнти – ті, хто мали ящики для зберігання льоду – знали, коли поставляється лід. Вони спускалися вниз, брали лід і несли його наверх. Платили помісячно. Мій батько особисто розраховував лише готелі, м’ясників, ресторанчики тощо. З приватних клієнтів збирали гроші ми з братом, оскільки батько не міг піднятись сходами до їхніх квартир. Коли ми приходили, деякі клієнти не хотіли платити і намагалися позбутися нас, щоб ми прийшли іншим разом: «Приходьте завтра, приходьте післязавтра!». Тоді я зазвичай казала: «Ви хочете, щоб батько накричав на мене за те, що не принесла гроші за лід, який Ви вже отримали?». Так я збирала оплату. Тоді мені було десять-дванадцять років. У мене був стосик папірців, на яких було вказано, від кого я отримала гроші, і клієнти їх підписували.
Взимку ми час від часу відвідували бабусю, але також ходили кататися на ковзанах. На розі вулиць доктора Райса та доктора Рота була ковзанка. Будинок біля неї належав двоюрідному брату моєї матері Ісідору Реттеру. За ковзанку потрібно було платити. На Пруті кататися було занадто небезпечно. Однак люди все одно каталися, і багато хто там потонув. Тоді не було звичних нам зараз ковзанів; ми прив’язували леза до взуття.
Мій брат грав у футбол в клубі «Маккабі» з десяти років. Футбольна команда навіть їздила у Бухарест і грала проти Маккабі Бухарест: Маккабі Чернівці проти Маккабі Бухарест. У нас також була організація «Гашомер Гацоїр» [13], але казали, що то були ліві, комуністи.
Перші два класи я ходила в румунську початкову школу, наступні два – вже в приватну початкову школу, де директором був єврей. Школа належала йому. Його звали Мейслер, а школу – Мейслерівська школа. Усі вчителі були євреями. Мамин двоюрідний брат працював там вчителем. Його звали Бенно Реттер. Він також загинув у Придністров’ї. Ми завжди називали його «дядько Бенно», я та Фрідріх Давер, мій двоюрідний брат. Ми були одного віку і вчилися в одному класі, як і Нуті Феерштейн – син одного з двоюрідних братів моєї матері. У перший же день дядько Бенно сказав нам, щоб ми не називали його дядьком Бенно. «Тут я не ваш дядько Бенно. Тут я вчитель Бенно Реттер. Ми не знаємо один одного!». Коли я повернулася додому зі школи, то сказала мамі: «Знаєш, дядько Бенно був такий злий!». У моїй першій початковій школі (а це була державна школа) більшість вчителів також були євреями. Мати Нуті Феерштейна там вчителювала. З нею відбулась така ж історія. Я ніяк не могла цього зрозуміти.
Вдома ми розмовляли німецькою, але я також знала румунську та українську мови, оскільки з робітниками ми завжди говорили або румунською, або українською. Мої батьки також розмовляли румунською, але їхня румунська була жахлива, і ми з них підсміювались. Я гарно розмовляла румунською. Ми мешкали в престижному районі, але поруч було три казарми. Там жило багато офіцерів з дітьми, які розмовляли румунською. Ми часто з ними гралися. З робітниками ми розмовляли українською. Точніше, це була більше русинська.
Влітку ми часто плавали в річці Прут. Там був пляж, куди ми з батьками приїжджали на кінній підводі на гумових колесах. Мати брала їжу та невеличкий столик, і ми організовували пікнік, іноді разом з друзями чи родиною. Мама казала мені, що я обожнювала малюків. Якось я пропала на річці. Тоді здійнявся жахливий переполох! Всі вже шукали мене у воді; навіть мій брат бігав навколо в пошуках. Мені тоді було три роки, моєму братові – шість. Тоді йому спало на думку пошукати мене біля дитячих візочків. Раптом він побачив візок і підбіг. Я лежала поруч з ним в траві і спала. Я була втомлена і просто заснула.
Якось ми з мамою, братом, тіткою Паулою та її донькою Міріам, яка зараз живе в Ізраїлі, поїхали на два тижні у відпустку на Чорне море. Мені було вісім років. Ми жили в готелі і плавали в морі. Батько ніколи не їздив у відпустку, бо не було на кого залишити бізнес. Тоді ні в кого не було часу; ніхто не міг собі дозволити просто так все кинути і поїхати відпочивати! З нами жило багато робітників, і коней потрібно було доглядати. Мій батько завжди купував в оптовика два-три великі вози вівсяного зерна для коней. У нас було десять величезних складів. Одного разу він не встиг дістати овес, а той вже закінчувався. Неподалік жив один продавець зерна. Його звали Соннтаг. Він також був євреєм. Мій батько відправив мене та одного робітника до пана Соннтага. Я повинна була стежити за зважуванням. Тоді мені було, можливо, років шість. «Тату, я не знаю, як це робити», – сказала я. «Я знаю, – відповів батько. – Тобі нічого не доведеться робити. Слідкуй лише, щоб пан Соннтаг не ставив ногу на вагу, і щоб збігались показники. Це все, що потрібно зробити». І я слідкувала. Робила все так, як сказав мені батько. Коли я стала трохи старшою (може, в дванадцять), кожного разу, як я приходила до пана Соннтага, щоб купити корм для коней, він казав: «Не хочеш перевірити, чи правильно я налаштував вагу?». Пан Соннтаг любив мене. Які то були часи…
Коли я стала старшою, почала ходити в кіно в Чернівцях. Мої батьки ніколи не ходили в кіно; вони не мали часу. У місті було декілька кінотеатрів: Роксі, Капітолій, Савойя тощо. Чернівці мали власний єврейський театр. До міста також приїжджали єврейські театральні трупи з інших міст. Іноді ми ходили з батьками в єврейський театр. Пам’ятаю, що там грали чудові Сіді Таль та Адольф Тефнер.
Після початкової школи я пішла в академічну середню школу. Це була приватна румунська жіноча школа з державним статусом. Власником був професор Гофман, який також був євреєм. Школа належала йому. Держава призначала директора. У моєму класі було 54 дівчинки, 51 з яких – єврейки. Там були великі класи! Було багато бажаючих навчатись в школі, а оскільки навчання було платним, школа намагалась заповнити класи по максимуму. У нас були три невеликі лавки, але відчуття переповненості в класі не було. Все працювало. Більшість вчителів були євреями. Мій брат ходив у подібну середню школу, але для хлопців. Тоді дівчата і хлопці вчились окремо.
У 1938 році до влади прийшов румунський режим. Тоді я навчалась в середній школі, але школа була приватною, а всі приватні школи були розформовані росіянами. Відкрилися дві єврейські школи, і тоді я пішла у російсько-єврейську школу. Усі предмети там викладалися на їдиші. У нас були книги на їдиші; все було на їдиші. Але також існували й румунські школи. Їх називали молдавськими школами. Мій брат ходив у молдавську школу, а я пішла у єврейську, бо вона була недалеко від нашого будинку. Батьки не хотіли, щоб я далеко ходила. Росіяни забрали все: фабрику, льодовні, все. Все було націоналізовано. Але батько був дуже працьовитим. Він взяв своїх коней і підводи і почав працювати на пивоварню. Він перевозив пиво. Найняв когось собі на підмогу і справно платив податки. Офіційно він працював один. Так він міг принаймні бути незалежним. Він також домовився з «начальником» (директором фабрики). Це був росіянин, якому він підкинув грошенят, щоб отримувати краще пиво для транспортування та отримувати його вчасно. Батько уклав угоди і потім почав транспортувати багатіям шампанське до Сибіру. Одного разу один з них сказав батькові: «Ти в списку на депортацію до Сибіру». Батько негайно повернувся додому, і ми виїхали. З росіянами було так: якщо вас не було на місці, вас не могли розшукати за той час, який було на це відведено, то тоді за вас, зазвичай, забували, і все миналося. Тому ми виїхали і переховувались у тітки Джетті. Її чоловік був найманим працівником і нічим не володів. Вони жили в орендованій квартирі. Ми пробули там кілька днів і потім повернулися додому. За місяць батькові знову сказали, що його хочуть депортувати до Сибіру, тому ми знову виїхали.
Під час війни
Через рік до Румунії прийшли німці. Це було на початку липня 1941 року. Так почалися гіркі часи. Гетто звели лише восени. За волею випадку на його території була фабрика батька і жила бабуся. Там ми й оселились. Ми жили з 30 іншими членами сім’ї (братами і сестрами моєї матері та їх родинами) в трикімнатній квартирі.
Мого брата вже не було серед живих на той час. Коли прийшли німці, вони всім заправляли, а румуни просто виконували накази. Вулиці були перекриті, а євреїв примусово забирали на роботу, зокрема мого батька і брата. В мене досі перед очима картинка того, як він стоїть на вулиці. Вся вулиця була заповнена людьми. Там був навіть головний рабин Марк. Їх відправили до Палацу Культури на Фішплац. Євреям не дозволялось виходити на вулицю ані вдень, ані вночі. Лише в проміжку від 10 ранку до першої дня, щоб щось купити. Поза тим їх не випускали на вулицю. В Палаці Культури почали сортувати людей. Одних відправляли направо, інших – наліво. Керував цим процесом німецький капітан. Сказали, що це робочі групи. Батько підійшов до мого брата, але офіцер помітив і відправив його назад. «Ти залишишся там, де стоїш», – сказав він моєму батькові. На вулиці почалася стрілянина. Мій батько, його брат та деякі знайомі змогли вислизнути та переховувались від будинку до будинку. Тато подався до моєї тітки, де і заночував. Лише згодом ми дізналися, що він там. Мого брата забрали з іншою групою через Прут, де їх усіх розстріляли. Групу бачили вранці 9 липня. Там були сотні євреїв. Спочатку нам сказали, що їх беруть на роботу. За межами міста, на стрільбищі села Жучка, німці розстріляли всю групу. Прийшли якісь фермери і сказали: «Дайте нам фотографію та гроші. Ваші рідні в скруті. Ми їм передамо гроші». Мати дала фермеру чималеньку суму для мого брата, але пізніше ми дізналися, що їх усіх розстріляли ще 9 липня. Мого брата також. Та ми дізналися про це лише через вісім місяців. Через п’ять днів, 14 липня, народилася моя сестра.
Батько продовжував переховуватися. У матері були перейми, і мені в 15 років довелося глядіти всю родину. Яким чином вони вирішували, кого відправляти в один бік, а кого – в інший? Чому батько опинився по одну сторону, а брат – по іншу? Вони обманули їх; вони сказали, що відправляють їх на роботу. Тому батько хотів бути поруч з моїм братом. Братові було лише 18.
Отож, я стала головною годувальницею, але виходити на вулицю не дозволяли. На щастя, молодший син моєї тітки був білявим і мав блакитні очі. Коли він надягав чоботи, то виглядав, як справжній есесівець. Він знайшов десь маленький візок, поклав туди мою матір, і ми поїхали до так званої єврейської лікарні. Там вона і народила. На вулиці стояли тяжко хворі люди – євреї, яких вигнали з усіх лікарень. Потім я сама пішла додому. В лікарні не було нічого їсти, взагалі!
Росіяни конфіскували наші льодовні. Ми переїхали до бабусі, оскільки нам довелося залишити дім. В льодовнях росіяни тримали їжу. Чернівці були під владою Румунії, а румуни не були такими поганими, як німці. Ми з тіткою Манею пішли до румунського капітана; ми говорили з ним по-румунськи і сказали, що голодуємо, бо в нас не лишилось взагалі їжі. Увесь наш будинок заповнений євреями, мати в лікарні, а люди в лікарні навіть не мають що їсти. Ми знаємо, що росіяни лишили їжу. Румун виявився дуже добрим і сказав нам прийти о 6 ранку. Сказав, що забере від льодовень охоронця, і в нас буде півгодини, щоб забрати все, що зможемо взяти. Ми пішли туди з мисками, і кожен з будинку щось взяв. Я навіть спакувала трохи їжі в лікарню. Медсестри не могли знати, що я прийду, адже в цей час мені було заборонено виходити на вулицю. Я заплела волосся, одяглась, ніби селянка, і пішла босоніж. Так я стала годувальницею. Коли народилася сестра, нічого не було, навіть пелюшок. Не варто описувати, в якому стані перебувала мати. Ми рвали на шматки постільну білизну і використовували її як пелюшки.
На їдиші моя сестра зветься Рівка, на честь бабусі. Тут, у Відні, її називають Рене. Вона народилася 14 липня 1941 року, п’ять днів після того, як німці вбили брата.
Батько отримав дозвіл трохи працювати. Але румуни депортували нас до Придністров’я. Євреї з Чернівців повинні були зібратися на площі Маккабі, звідти їх потягами депортували до Придністров’я. Люди брали лише те, що могли нести в руках: валізи чи рюкзаки. Ми прибули до Бершаді. Ми єдиними з нашої родини потрапили до Бершаді, решта були в Могильові. У Бершаді ми жили в тісних маленьких будиночках. У нас там була лише одна кімнатка. Це було жалюгідно. Ми працювали, щоб не померти з голоду. Жахливі були часи. Щодня ми думали, що нас вб’ють. Працювали там, куди відправляли. Я працювала на румунських військових на кухні. Ми чистили картоплю, підмітали, виносили сміття, прали – це те, для чого ми були потрібні. Але нам нічогісінько не платили за це, лише давали трішки харчів. Однак завдяки цьому, моя сестра, яка була ще зовсім маленькою і потребувала грудного годування, мала що їсти і змогла вижити. На щастя, вона нічого не пам’ятає. Ми могли вільно пересуватися містом, але виїжджати нам заборонялось. Усюди була румунська охорона. Спочатку ще були речі для торгівлі, і ми збирали дрова на зиму в лісі. Все, що назбирували, продавали місцевим фермерам. Але багато людей загинули від голоду; більшість не повернулися. Троє моїх дядьків загинули там, як і батькові двоюрідні брати та сестри. Цілі сім’ї полягли там. Коли я сьогодні про це думаю, то запитую себе, як мені вдалось вижити. Не знаю. Мені пощастило, що батьки також вижили.
На початку 1944 року росіяни звільнили нас, і ми змогли повернутися до Чернівців. Тоді росіяни хотіли забрати нас, батька і мене, в армію. Нам вдалося вислизнути: ми підкупили одного росіянина і втекли до Дорохоя. Дорохой – містечко в Румунії, по іншу сторону Буковини. Нас втекло четверо на російському возі. Ми взяли з собою мого двоюрідного брата Туві, який зараз живе в Ізраїлі. Ми дали йому братові документи і сказали, що він мій брат. Потрібно було мати хоча би якісь документи. Приїхавши до Румунії, ми трохи змінили імена. Ми жили в Дорохої з травня по вересень 1944 року. Там я заразилась черевним тифом, але то була дрібниця. Ми боялися росіян. Зрештою, ми втекли з фальшивими документами. Так ми рухались все далі, слідуючи за фронтом. Метою був Бухарест. Мій батько все організував. Нас було дванадцять родин з возами та кіньми. Дві-три сім’ї разом купували одного або двох коней і воза, завантажували свої мізерні пожитки та їхали. Але Бухарест ще не звільнили. Тож ми далі йшли за фронтом. Скрізь лежали мертві коні, і я знаю, що росіяни залюбки забрали би наших. Звичайно, нам цього не хотілося. Коли ми прибули до Бакау, невеликого міста поблизу Бухареста, ми ледве пересували ноги.
Після війни
Ми не могли рухатися далі; ми вже стільки днів і ночей йшли разом з кіньми. Батько пішов на залізничний вокзал в Бакау. Рух потягів між Бакау та Бухарестом вже відновили, але то були не пасажирські поїзди. Тато пішов до начальника вокзалу і попросив для нас вагон для худоби. Начальник вокзалу сказав, що не може цього зробити, оскільки йому потрібно реєструвати всі вагони. Батько відповів: «Тоді просто не реєструйте цей вагон!». Він дав йому пристойну суму грошей. У нас ще були ювелірні прикраси. Ми їх продали і натомість отримали бажаний вагон. Начальник вокзалу не зареєстрував його і сказав, що в Бухаресті ми повинні розбиратися самі, що він нічого про нас не знає.
Ми взяли віз і пару коней. У вагоні були вози, коні та багато людей. Перед від’їздом до Бухареста ми продали решту коней та возів. Мій батько звик працювати з кіньми і надіявся, що зможе все-таки знайти їм застосування у Бухаресті. «Я не знаю, що робитиму далі, то для чого продавати їх зараз? Візьму їх з собою», – сказав батько. Було дуже складно завантажити їх в потяг, але там був пандус, який ми використали, щоб завантажити вози. В нас було сіно, і ми лягли на нього, щоб подрімати вночі. На одній із станцій по дорозі до Бухареста прийшов начальник станції і наказав нам вийти. Батько відмовився, він сказав, що їхатиме до Бухареста. Тоді начальник станції сказав батькові, що він в Бухаресті не зможе вийти з вагона. Але румуни почувались винними перед євреями. Ми сказали, що ми щойно з табору. Вони були винні в смерті багатьох євреїв, оскільки були союзниками німців. Тому нам дозволили їхати далі.
Коли ми прибули на головний залізничний вокзал Бухареста, начальник вокзалу побачив, що наш вагон не був зареєстрованим. Він запитав нас, де ми сіли в нього. Батько відповів: «Не знаю, ми їдемо з табору. Ми були на якомусь вокзалі. Не знаю, де це було. Вагон був порожній, і ми просто сіли в нього». «Але ви не можете тут вийти», – сказав начальник вокзалу. «Ні, можемо», – відповів батько. Вони з двоюрідним братом використали бічні дошки вагона, щоб спустити коней та віз на платформу. В мене досі перед очима картинка того, як розгублений начальник вокзалу стоїть переді мною і каже: «Я ніколи в житті не бачив нічого подібного: коні…, вози… на залізничному вокзалі Бухареста». Так ми і пройшли.
Коли румуни окупували Чернівці, один румун на ім’я Іон Радулеску перебрав на себе управління пивоварнею, де мій батько працював на росіян. Вони швидко потоваришували. І хоча румунам в той час не дозволяли відвідувати євреїв, він все одно часто до нас приходив і навіть допомагав нам. Коли ми приїхали в Бухарест, батько сказав: «Ходімо до телефонної кабінки і пошукаймо в телефонній книзі інженера Іона Радулеску. Можливо, знайдемо його адресу». Я переглянула телефонну книгу і знайшла його ім’я. Оскільки я краще розмовляла румунською, ніж батько, я зателефонувала і сказала, хто я. «Сильвіє, це ти? Де ти?». Я відповіла, що в Бухаресті. «Чому? Відколи? З ким? Тато з тобою?». Я сказала, що тато і мама зі мною, а також моя маленька сестра. Він уже знав, що брата розстріляли. Це сталось ще раніше. Він сказав, щоб ми всі відразу йшли до нього. Сказав, що в нього за королівським палацом красива вілла. Але з нами були й інші люди. Я сказала йому, що ми не самі, і він відповів, щоб ми всі приходили. Ми під’їхали до прекрасної вілли, але там не було справжнього входу, лише маленькі ворота. Якби ми залишили коней на вулиці, росіяни одразу б забрали їх. Це не годилося! Тоді він запропонував, щоб ми повалили паркан і заїхали всередину з кіньми та возом. Бухарест був обстріляний союзниками. Його дружина та діти втекли до села, а він мусив залишатися в Бухаресті через роботу. Ми прожили з ним один чи два місяці.
За цей час батько почав працювати. Ми знайшли квартиру, що цікаво, з єврейською родиною, якій повернули їхній будинок. Ми жили на другому поверсі від осені 1944 по 1947 рік.
На початку 1960-х Іон Радулеску подзвонив моєму батьку: «Мені би дуже хотілося побачити Відень». Батько відповів: «Приїзди, наші двері завжди відкриті для тебе». І він дійсно приїхав. Він змушений був приїхати сам, бо комуністична влада Румунії не випустила його сім’ю. Але він все одно був дуже щасливий, що побув з нами і побачив Відень. У такий спосіб батько віддячив йому за надану раніше допомогу. Батько також купив у Доротеумі машину на своє ім’я і подарував її Іону. «Не може бути!» – не повірив інженер. І тоді мій батько сказав ламаною румунською: «Для тебе – все що завгодно!». Іон Радулеску був дуже втішений. З Відня до Бухареста він поїхав на машині. Після того він був у Відні ще раз. Він сказав чиновникам в Румунії, що їде до Відня через хворобу. Нас не згадував, інакше його не відпустили би. Він був справді унікальною людиною! На жаль, потім зв’язок з ним обірвався. Моя мати померла в 1961 році, а батько – в 1963 році. Таке життя!
Батько почав їздити до Австрії ще в 1945 році. Спочатку він їздив туди-сюди між Віднем і Бухарестом. А в серпні 1947 року мама незаконно виїхала до Відня з моєю сестричкою, знову в спальному вагоні.
Я вийшла заміж за Леона Сегенрайха у Бухаресті в 1946 році. Леон народився у 1913 році в Ботошані (Румунія) і був одним із дев’яти дітей. Він вивчав право в Чернівцях. Його двоюрідний брат Сало Сегенрайх з Чернівців одружився з моєю двоюрідною сестрою Лолою Фенстер у Придністров’ї. Ми зустрілись у Бухаресті. Нас познайомила Лола. Були Сегенрайхи в Чернівцях, Сегенрайхи в Ботошані і Сегенрайхи в Бухаресті. Це все одна родина. Матір Леона звали Адель, або Ада, як її називали. Моя дочка названа на її честь. Її батько був рабином. Вона була дуже побожна і на своєму весіллі мала на голові шейтель [14]. Моя свекруха народила дванадцять дітей, дев’ять з яких вижили. Вона померла в 1938 році. Мій свекор, Бен Сегенрайх, не був таким побожним. На його честь названий мій син. Родина свекра родом з Польщі. Він приїхав до Ботошані хлопцем, експортував яйця і завжди заробляв, продаючи яйця. Я навіть маю його світлину, де на звороті він написав дружині, що продав стільки-то візків яєць. Окрім бізнесу з експорту яєць, він також виготовляв паперові пакети та мішки. Бен Сегенрайх пережив війну в Ботошані. Він помер через десять років після нашого весілля, на яке так і не потрапив. Йому дуже хотілося приїхати, але вже тоді він був дуже хворий, а сісти на потяг відразу після війни було неможливо. Хтось би мав привезти його на наше весілля.
Ми відзначали своє весілля вранці та вдень, оскільки боялися росіян. Ніхто не наважився б увечері виходити на вулицю. Росіяни нападали на людей і забирали у них все.
Мій чоловік так і не закінчив навчання, оскільки рік відслужив у румунському війську після закінчення школи (випускникам потрібно було прослужити лише рік), а тоді, під час навчання, прийшли німці. Після війни в Бухаресті він відкрив гуртівню паперу разом зі своїм старшим на десять років братом Саулом і молодшим братом Ехелем. Вони мали зв’язки у паперовій промисловості від свого батька. Саул також вивчав право в Чернівцях, як і мій чоловік. Він був кваліфікованим юристом. Але в ті часи євреїв не пускали в адвокатуру в Бухаресті, і він так ніколи і не працював юристом. Як і ми, він пережив війну в Придністров’ї. Він іммігрував до Ізраїлю наприкінці 1940-х.
Батько переконав нас з чоловіком переїхати до Відня. Він перевіз нас до Відня завдяки підробленим російськими документам, хоча мій чоловік не знав російської. Я ж розмовляла російською лише трохи. До Відня ми приїхали у вересні чи жовтні 1947 року. Мій батько одразу отримав австрійське громадянство у Відні, оскільки був старим габсбурзьким австрійцем. Нам довелося чекати п’ять років, перш ніж стати громадянами Австрії. Коли ми дісталися Відня, там все ще були росіяни. А ми втекли з Чернівців через них! Але вони залишили Австрію в 1955 році після підписання Декларації про незалежність [15]. Мій батько винаймав невелику квартиру з зовнішньою ванною кімнатою на Прамергассе. Чоловік, якому належала квартира, жив у меншій з двох кімнат. У нього не було іншого джерела доходу, тому він мусив здавати частину власного житла. Він сказав, що йому не потрібна навіть кухня, лише маленька кімната. Коли ми приїхали до Відня, ми не знали, де жити. Звичайно, можна було оселитись в лікарні Ротшильда, але батько не хотів цього. Отож, ми вп’ятьох жили в одній кімнаті: батько, мати, моя маленька сестра Рене, мій чоловік і я. Рене було тоді лише три роки. Вона ходила до дитячого садка в Бухаресті і там розмовляла румунською. Вдома вона розмовляла німецькою, але румунською говорила краще. В перший клас вона пішла вже у Відні. Вона все ще розуміє румунську, але говорити нею більше не може. Після закінчення початкової школи Рене чотири роки навчалася в ліцеї [Ecole française de Vienne; Французька школа Відня]. Пізніше вона перевелася в торговельну академію, а опісля закінчила школу моди Hetzendorf. Рене завжди була дуже творчою і вміла застосувати свій хист у ювелірному магазині, яким управляла разом зі своїм чоловіком Клодом Сілламом. Вона має багато талантів і чудесно малює. Її донька Хелен – лікарка і має четверо дітей. Син Рене успадкував її творчі здібності. Зараз ювелірним магазином керує він.
Мої батьки регулярно ходили до храму у Відні, але більше не дотримувались кашруту. Свинини, звичайно, не вживали, але страви більше не відокремлювали. Мій чоловік ходив у міський храм на вулиці Seitenstettengasse майже щоп’ятниці ввечері та по суботах. Він походив з дуже релігійної сім’ї. Його дід був головним рабином. Чоловік розказував мені, що його дід поїхав до Палестини разом з дружиною, щоб там померти. Він дійсно там помер і був похований. Мій чоловік знав від матері, де приблизно знаходилася могила. Коли він вперше поїхав до Ізраїлю, то спробував її знайти, але на йорданській стороні побудували вулицю, і ніхто точно не знав, де було кладовище.
Коли чоловік йшов у п’ятницю ввечері в храм, я ніколи не йшла разом з ним, оскільки в цей час готувала вечерю. Звичайно ж, іноді у нас бували гості. Доки мій чоловік був живий, на Високі Свята для нас завжди були зарезервовані місця у храмі.
Мій чоловік разом з моїм батьком відкрили фабрику гумових підошов у 15-му окрузі. Фабрика знаходилася на Флахгассе. Коли мій батько помер від серцевого нападу на початку 1960-х, чоловік керував фабрикою самостійно. Мої батьки обоє померли від серцевого нападу. Ми володіли фабрикою до 1970/71 року, майже доки наші діти не залишили дім. Щоб розвивати фабрику далі, нам потрібно було би багато в неї інвестувати і купити нове, сучасне обладнання. Чоловік сказав, що це нісенітниця і що краще почати щось нове. Навколо, ліворуч і праворуч від нас, будували соціальне житло; нас затисли з усіх боків. Місто видало заборону на будівництво, і нам довелося продати своє приміщення – з нужди! За отриману компенсацію ми купили невеликий магазин на Рудольфсплац, у 1-му окрузі. Нам хотілось мати щось, де би ми могли працювати самі, без робітників. Чоловікові було майже 60, а я була на тринадцять років молодша. Але хоча йому було майже 60 років, він почувався дуже добре та й виглядав молодо. Тож ми відкрили невеликий магазин тканин. Чоловік помер у 1988 році, а я керувала магазином до 1996 року.
Моя донька Ада народилася у 1949 році. Насправді її звати Адель, але ми її називаємо Ада. Під час вагітності донькою я набрала близько 30 кілограмів [66 фунтів]. Повне божевілля! Я виглядала жахливо. Я не хотіла так багато їсти, але мама завжди казала: «Їж! Ти зараз їси за двох!». Я тоді була молодою і дурною. Що ж, так вже є. На щастя, мені вдалося все це потім скинути.
Ада та мій син Бен навчались в ліцеї, як і моя сестра Рене. Ада вийшла заміж незабаром після закінчення навчання. У неї троє дітей: Катя, Давид та Йонатан, і четверо онуків: Джошуа, Етан, Ілля (Елайджа) та Натаніель. Її чоловік Клод Тухбанд має страхову компанію в Парижі. Будівля компанії велика, і в ній багато офісів та працівників. Старший син Давид вивчав право і також працює в страховій компанії. Йонатан вивчав економіку. Ада багато років працювала в компанії, яка виготовляла біжутерію для костюмів для експорту в Японію, і часто їздила до Японії. Це було її хобі. Зараз вона працює лише у благодійних цілях на різні єврейські організації.
Мій син Бен народився у 1952 році. Він брав активну участь в єврейському житті Відня. Бен був співзасновником клубу «Маккабі» у Відні і багато років грав з ними у футбол. Щонеділі ми з чоловіком їздили на стадіон разом з однією єврейською парою (вона була з Відня, а він – з Бельгії). Вони обоє були трохи старшими. Вболівальники «Маккабі» та вболівальники іншої команди завжди сиділи порізно. Щоразу, коли Маккабі забивали гол, у повітрі починали витати антисемітські настрої. Одного разу фанати іншої команди підійшли до нас і вдарили одну жінку. Я стояла біля неї і вдарила у відповідь. Жінка отримала травму. Мій чоловік побачив це і також підбіг. І тоді спалахнула бійка. Не дивно, що під час гри мій син випадково вибив супернику два зуби. Відколи я тут, відчуваю відкритий антисемітизм лише на футбольному полі. Мої діти часто запрошували додому друзів – не євреїв. Якщо чесно, для мене це не мало значення; вони були їхніми друзями, от і все. Люди – це люди. Вони були хорошими дітьми. Не антисеміти. Але потай я завжди сподівалась, навіть якщо ніколи нічого не говорила, що вони знайдуть собі пару серед євреїв. Так воно і сталося, слава Богу!
Я добре пам’ятаю бар-міцву Бена. Після церемонії в храмі тоді було заведено йти в єврейський ресторан (власника звали Ворханд) для продовження святкування з друзями та родичами. Ресторан знаходився в підвальному приміщенні на Вайхбурггассе в 1-му окрузі. Ворханд також мав єврейську пекарню на Голандштрассе в 2-му районі. Він був сам собі машгіахом, тобто сам слідкував за «чистотою» їжі відповідно до єврейських законів. Якось ввечері я сказала чоловікові: «Я не хочу святкувати на Вайхбурггассе. Їжа не добра, а сервіс ще гірший. Половина все ще їсть закуски, а інші вже перейшли до десерту. Хочу гарну бар-міцву». І що спало на думку? Щойно відкрився готель «Інтерконтиненталь» на Йоганнесгассе. Я хотіла спробувати там. Чоловік почав мене сварити, що ціна буде шаленою, а їжа не кошерна. Але жоден з наших друзів не притримувався кашруту, а рабин міг їсти щось вегетаріанське і пити вино. Я зателефонувала у готель і поїхала туди. Мене зустрів дуже привітний молодий управляючий, який одразу дав мені рекомендації щодо меню. «Зачекайте, нічого з цього не вийде. Ми євреї», – відповіла я. Він покликав шеф-кухаря. За збігом обставин шеф-кухар кілька років пропрацював в Америці в єврейському ресторані. Ми поговорили з ним про фаршировану рибу (гефілте) та багато інших страв. Він запевнив, що знає, як готувати єврейські страви. Але ж вартість! Це було важливим питанням, оскільки ми планували запросити понад сотню гостей. Мій чоловік вмів добре переконувати, адже вчився на юриста. Тож він запропонував управляючому: «Послухайте, якщо Ви зробите нам гарну ціну, ми запевняємо Вас, що після нашого святкування тут буде ще багато інших єврейських святкувань». Так воно і сталося. Опісля в готелі часто святкували бар-міцва та справляли єврейські весілля, оскільки пішов поголос, що там смачна їжа та прекрасне обслуговування. За кілька днів до вечірки шеф-кухар зателефонував і попросив мене прийти, щоб показати йому, як саме я хотіла, щоб була приготовлена їжа. Я відповіла: «Знаєте що, краще Ви приходьте до мене. Мені легше все показати на власній кухні». І я йому все показала. За день до вечірки він зателефонував мені вранці, щоб я прийшла скуштувати приготовлені страви. Усі гості потім казали: «Хто це готував? Їжа неймовірна!». Я робила це все для Бенні, оскільки він у мене єдиний син, і я хотіла, щоб у нього була гарна бар-міцва. Для Ади ми підготували лише невеличку вечірку. Для дівчат не прийнято було влаштовувати вечірки. Звичайно, я би влаштувала таку ж і для неї.
Обоє моїх дітей були зразковими учнями в ліцеї. Моєї заслуги в цьому не було, але я, звичайно ж, пишалась, просто не показувала цього. Мій син, як тільки навчився читати і писати, почав писати вірші. Коли я просила його щось написати, він робив це за лічені хвилини. Але коли мій чоловік запитав його, що він хоче вивчати, він не знав. Багато з його друзів вивчали медицину. Тож мій чоловік порадив йому вивчати медицину. Але він відповів: «Я не можу дивитись, як страждають люди, це не для мене». «Тоді вибери те, що тобі до душі», – сказав йому мій чоловік. Син обрав фізику. Він навчався два роки в Парижі. Я винайняла йому невелику квартиру в тому ж будинку, де жила донька. Таким чином він міг сидіти замість няньки зі старшою донькою Ади. Після навчання він шість років працював на Siemens у Відні. Потім він вирішив емігрувати до Ізраїлю і кинути роботу в Siemens. Йому тоді було близько 30 років. Він переїхав до Ізраїлю і кілька років працював на Tadiran (компанія електроніки). Одночасно він писав для німецьких, швейцарських та віденських газет. Я не знаю, хто порекомендував його ORF (австрійська компанія суспільного телерадіомовлення), але його запросили приїхати до Відня. Після співбесіди ORF найняла його як свого кореспондента в Ізраїлі. Спочатку він працював лише на радіо, потім також на телебаченні та у виданні «Стандарт». Зараз він живе в Ізраїлі зі своєю дружиною Даніелою та їхніми доньками Тіммою і Ноа, народженими в Ізраїлі.
Я більше не маю зарезервованого місця у храмі, оскільки проводжу свята або з сином в Ізраїлі, або з донькою в Парижі. Слава Богу, в мене прекрасні взаємини з дітьми. Песах [16] я святкую з сином в Ізраїлі, а Рош га-Шана [17] та Йом-Кіпур [18] – з донькою в Парижі. Так повелося, відколи я лишилась сама. Весь серпень мій син проводить в Австрії, але він не сидить весь цей час у Відні, а подорожує з дітьми. Донька також приїздить за кожної можливості. Вона щодня мені телефонує, відколи я сама.
Ада дотримується єврейських традицій; син також намагається, принаймні в Ізраїлі. Навіть зараз, коли я їду в Париж, беру з собою фаршировану рибу та інші єврейські страви. Підготовлюю їжу вдома, а готую все вже там. Також беру з собою готову їжу до Ізраїлю. У Парижі я завжди раніше смажила баклажани, але більше не можу цього робити в домі доньки, оскільки в неї зараз електрична плита. Тому я смажу баклажани вдома, заморожую їх і беру з собою. У мого сина також вже два роки електрична плита, тому теж мушу везти баклажани з собою.
Катя, старша донька моєї дочки, особливо побожна. Вона живе з чоловіком та дітьми в Лондоні, дотримується кашруту і розділяє продукти. ЇЇ чоловік віруючий, але не носить пейсів. Коли його батько був малим, його сім’я переїхала до Англії з Росії. Він також віруючий і без пейсів. Не знаю, звідки родом його мати.
Відень фактично став для мене домом. Я живу тут з 1947 року. Майже всі мої друзі – євреї. На жаль, багато моїх друзів і знайомих вже відійшли в інший світ. Коли ми були молодшими, ми часто збиралися і гуляли разом. Під час війни це було неможливо, тому після війни щосуботи ввечері ми з чоловіком та друзями ходили в театр (театр у Йозефштадті, Бурґтеатр і Театр оперети). Щосуботи! Потім ми йшли в бар і танцювали. Ми були молодими і хотіли компенсувати втрачений час. У мене було дивовижне дитинство, а от юність була катастрофічною. Але що поробиш… Таке життя.
Я зустрічаюся зі своїми подругами майже щосуботи. Ми сидимо і спілкуємось в кав’ярнях Landmann або Lehmann, або іноді я запрошую їх в гості. Часом ми ходимо в винний бар Heuriger, але не часто. Час від часу я також бачуся з сестрою.
Мій син хоче, щоб я переїхала і жила в Ізраїлі, ближче до нього. Та поки я все ще можу робити все самостійно, я залишатимусь у своїй квартирі, де прожила стільки десятків років. Мені хотілося би жити лише до тих пір, поки добре себе почуваю і можу бути самостійною. Життя покаже! Я можу собі уявити життя в Ізраїлі. В дитинстві я навчилась читати на івриті. Я не розумію всього, але досить багато. До того ж, в Ізраїлі я можу обійтись румунською, німецькою, їдишем, російською та українською мовами. Щоразу, коли я заходжу в супермаркет в Ізраїлі, я запитую: «Хтось говорить румунською? Хтось розмовляє російською? Хтось говорить …». Якщо я хочу щось дізнатись, то просто підходжу до когось і запитую. Ще коли діти були зовсім маленькими, ми завжди з чоловіком їздили до Ізраїлю. Майже вся родина там жила, оскільки родичі мого чоловіка переїхали до Ізраїлю після війни. Але зараз там майже нікого не залишилося, лише діти та онуки.
Звичайно, я переживаю за свою сім’ю в Ізраїлі. Але який толк з переживань? Якось хтось сказав моєму синові: «Ти міг би прекрасно жити і тут, у Відні». Але він відповів: «Мій дім – Ізраїль». Я ніколи не думала поїхати з Австрії. Я тут самодостатня і я вдома. В Австрії завжди був антисемітизм; він тут є і завжди буде. Я живу в цьому будинку вже понад 50 років. Людей, які раніше тут жили, більше немає, але залишилися їхні діти. Вони дуже приємні, і ми завжди вітаємося.
Я сподіваюся на мир в Ізраїлі вже стільки десятиліть. Але що поробиш? Ми можемо лише говорити про це, але нічого не можемо вдіяти.
Шість років тому, коли я була в Чернівцях, я знову все побачила: і наші будинки, і наш завод, і льодовні. Все виглядало жахливо. Будинки виглядали жахливо. У мене є документи на всі активи, і я зустрілась з юристом. Він запитав мене, навіщо я досі все це зберігаю. Я відповіла, що мої батьки трималися цих документів. Я сподівалася, він підкаже, що з цим всім робити. Він порадив приберегти все для моїх онуків чи правнуків. Що поробиш? Таке життя!
Словник
[1] Буковина: історичний регіон Східної Європи. Північна половина є частиною України і розташована в Чернівецькій області. Південна половина входить до складу Румунії і знаходиться в межах повітів Сучава та Ботошань. Буковина разом з Бессарабією на сході є частиною історичного регіону Молдавії.
[2] Придністров’я: частина Молдови на схід від р. Дністер. Тут мешкають росіяни, молдавани, українці. З 1941 по 1944 рр. регіон був анексованим Румунією, яка вступила у війну проти Радянського Союзу. Туди депортували велику кількість румунських та українських євреїв, багатьох з яких було вбито. Ті, що вижили, повернулися до Румунії в 1945 році.
[3] Гетто Терезієнштадт [Терезін]: військова база, заснована в кінці 18-го століття в теперішній Чехії. У нацистський період вона була перетворена в гетто. Там було інтерновано 140 тис. євреїв, більшість з них – з протекторату Богемії та Моравії, а також з Центральної та Західної Європи. В Терезієнштадті вижили лише близько 19 000 людей.
[4] НКВС [Народний комісаріат внутрішніх справ; рос. НКВД]: до 1934 р. радянське об’єднане міністерство, відповідальне за політичний нагляд, розвідувальні служби, політичне кримінальне правосуддя, адміністрування виправних таборів та місць заслання, охорону кордону. Комісаріат був інструментом сталінського терору.
[5] Тфілін: філактери; шкіряні коробочки, що містять тексти з Тори. Згідно з законами іудаїзму, їх накладають на голову і на ліву руку.
[6] Бар-міцва [з арамейської: син заповіді]: термін для позначення, з одного боку, хлопчиків, які досягли релігійного повноліття, а з іншого – дня, коли відзначається ритуал досягнення цього віку. Під час цього ритуалу хлопчика приймають в доросле іудаїстське об’єднання.
[7] Седер [іврит: порядок]: ритуальна трапеза, якою розпочинається свято Песах.
[8] Шабат [іврит: відпочинок]: сьомий день тижня; день спокою на честь Бога, який, згідно з біблійним вченням, відпочивав на сьомий день під час творіння неба і землі. Будь-яка форма роботи заборонена в Шабат, щоб віруючі могли провести час з Богом. Шабат починається на заході сонця в п’ятницю ввечері і закінчується на заході сонця в суботу.
[9] Кідуш: від єврейської слова «кадош», що означає «святий». Це благословення, яке зачитується над вином у Шабат чи інші свята.
[10] Високі Свята: Рош га-Шана [свято Нового Року] та Йом-Кіпур [День спокути].
[11] Пейси [або пайот, пайос, пейос]: термін на їдиш для позначення локонів волосся на скронях, які носять побожні євреї. Наявність бороди та пейсів походить від біблійної заборони торкатися обличчя гострими та ріжучими предметами.
[12] Меламед [їдиш: вчитель]: навчав 4-8-річних хлопців Біблії, читанню та письму на івриті та основам арифметики у хедері (єврейська релігійна початкова школа) штетлу (штетл – невелике єврейське містечко).
[13] Гашомер Гацаїр [іврит: «Юний страж»]: перша молодіжна організація сіоністів, заснована в 1913 році в Австро-Угорщині. Основна мета – імміграція до Палестини та створення кібуців.
[14] Шейтель: перука, яку носять єврейські жінки, що належать до ортодоксального іудаїзму.
[15] Декларація про незалежність Австрії, або Австрійська державна угода [Österreichischer Staatsvertrag]: угода про становлення Австрії як суверенної держави. Угода була підписана між союзними силами (СРСР, Великобританією та Північною Ірландією, США, Францією) та Австрією. Підписання відбулося 15 травня 1955 року у палаці Бельведер у Відні.
[16] Пасха (Песах): 8-денне святкування на честь звільнення ізраїльтян від рабства в Єгипті. Також відоме як Песах і Свято прісного хліба.
[17] Рош га-Шана [іврит: голова року]: єврейський Новий рік. Святкується в перший день місяця Тішрей в єврейському календарі, що, як правило, за григоріанським календарем припадає на кінець вересня або початок жовтня.
[18] Йом-Кіпур: Єврейський день спокути; найважливіше свято в іудаїзмі. Спокута і каяття – це основні теми. В цей день заборонено споживання їжі та напоїв, особиста гігієна, носіння шкіряного одягу та будь-які статеві відносини.