Это моя бабушка по отцовской линии, Кеня Берехман, и мой дедушка, Бенцион Берехман. Фотография сделана в Кишиневе в 1890-х годах.
Это мой муж Ефим Ткач в двухлетнем возрасте с родителями Марком и Нехамой Ткач. Фотография была сделана в Бельцах в 1928 году.
Это я, моя мама, Фаня Береман (в центре), и ее друзья. Фотография сделана в Кишиневе в 1930 года.
Это я в возрасте трех лет. Фотография сделана в Кишиневе в 1931 году. Я родилась 16 мая 1928 года в селе Лозово Ниспоренского района.
Это мой отец, Моисей Берехман. Фотография сделана в Кишиневе в 1940 году. Мой отец родился в Кишиневе в 1902 году.
Это я. Фотография сделана в Кишиневе в 1945 году. Один из моих друзей сфотографировал меня на улице. На мне единственная нарядная блузка и юбка с лямками, а на одной лямке – комсомольский значок.
Это я с мужем Ефимом Ткачем (2-й слева) и его друзьями. Фотография сделана в Кишиневе в 1948 году.
Это мой двоюродный брат Арон Лернер. Фотография сделана в Кишиневе в 1948 году. Арона сфотографировали во время репетиции, на нем армейский пояс – напоминание о прошедшей войне.
Это мой отец Моисей Берехман с ансамблем его учеников – скрипачей в музыкальной школе. За роялем сидит пианистка Леля Рисс. Фотография сделана в Кишиневе в 1949 году.
Это мой муж Ефим Ткач. Фотография сделана в Кишиневе в 1962 году. С мужем я познакомилась в 1949 году, когда училась на третьем курсе.
Это я и мой муж Ефим Ткач с группой советских композиторов. Фотография сделана в Кишиневе в 1964 году. Слева направо: я, Пейко, Дмитрий Шостакович, мой муж, Аркадий Островский.
Это я после творческой встречи со своими слушателями в институте в Кишиневе. Это фото сделано в Кишиневе в 1993 году. Я всегда был рада встрече со своей аудиторией, я исполняла свою музыку, они задавали мне вопросы, и царила теплая и дружеская атмосфера.
Это я с сыном Львом Ткачем у меня в квартире. Это фото сделано в Кишиневе в 2003 году. Это грустное фото, сделанное после похорон мужа.
Злата Ткач – це відомий композитор в Молдові. Перш ніж відвідати її, я заглянув у Музичну Енциклопедію, видану у Москві в 1991 році, де я прочитав, що вона є автором кількох опер, балету, кантат, концертів, сонат тощо. Злата зустріла мене в оригінальному светрі, який вона сама зв’язала, і в довгій різнокольоровій спідниці. Повненька жінка з хвилястим рудуватим волоссям, невисокого зросту, з різкими рухами. Злата на все має свою власну думку, вона яскрава, артистична та чарівна особистість. У її розповіді є декілька подробиць з її повсякденного життя. Її історія сповнена емоційними спогадами. Вона більше пам’ятає свої враження від подій, аніж сам зміст. Після смерті чоловіка Злата жила одна в світлій, чотирикімнатній квартирі, яка спланована таким чином, що видається дуже просторою. Домашній улюбленець Злати, грайлива кішка Ася, вважає себе господинею квартири. У кабінеті, де Злата працює і проводить заняття для своїх декількох учнів, стоїть фортепіано. Ми розмовляли у вітальні, де на підлозі лежав великий килим,а також в кімнаті були ряд книжкових шаф, заповнених книгами, м’які крісла та диван. На стіні над диваном висять графічні та художні портрети господаря та господині будинку: це роботи друзів родини, які є художниками в Кишиневі. Після інтерв’ю Злата запросила мене скуштувати фаршировану рибу та домашній лікер; все було надзвичайно смачним.
Повне інтерв’ю читайте тут (англійською) або тут (румунською).
